Новини Краснопільщини

26.06.2025

187

Без категорії

«Хочеться жити у рідному селищі»

Де зараз перебувають мешканці Краснопільської територіальної громади, чи відвідують свої рідні домівки? З такими запитаннями звернулися до земляків.

«Ми з чоловіком приїхали із Сум до Краснопілля вранці у середу 11 червня машиною із друзями. В обласному центрі мешкаємо у квартирі, що винаймають наші діти. Додому дуже хочеться, тому за першої можливості їдемо до рідної хати. Одного разу добиралася до Самотоївки на автобусі, а звідти хотіла йти пішки, але тропилася попутня автівка, люди довезли мене до Краснопілля за що їм дуже вдячна. Наш будинок уцілів, тому можемо залишитися ночувати у своїй оселі. Весною город посадили, тому поратися зараз на ньому – одне задоволення. Вже сьогодні й попрацювати встигли і втомилися, але то приємна втома. Коли їдемо в рідне селище, завжди беремо з собою корм для котів та песиків. Хоча свої котики пропали, але нас тут чекають інші хвостики. Якщо все буде нормально, плануємо залишитися тут до суботи», ‘- розповідає пані Валентина.

«У Сумах мешкаємо у орендованій квартирі. Їздимо до Краснопілля з чоловіком власною автівкою, цього разу попрямували до рідного дому у п’ятницю ввечері, а повернулися у неділю.
Намагаємося бувати вдома хоча б два рази на місяць. Посадили на городі картоплю, овочі, зелень, тому маємо вчасно доглядати. Наша квартира постраждала від прильотів КАБів. До того ж, її ще й залило, бо сусіди з вищого поверху не перекрили воду і в нашій квартирі відбувся «потоп». Тому, коли буваємо у Краснопіллі, ночуємо у квартирі сина. Звісно, дуже хочеться жити у рідному селищі, але росіяни не дають нам цього робити», – з сумом говорить пані Людмила.

«З Сум прямую до Угроїд власною автівкою. Дружина Галина поки не їздить, бо боїться. Беру у попутники односельців, які теж хочуть навідати свої домівки. Пейзаж в Угроїдах не з найкращих: розбиті та понівечені будинки, школа, зупинки немає. Нижче йде наша вулиця, на ній, починаючи з першого, будинків п’ять в ряд взагалі немає, і стін не лишилося, далі йдуть до половини знищені з дахами, які більш’менш можна назвати вцілілими. У кінці вулиці лише три’чотири оселі, які теж на
перший погляд здаються вцілілими. У нас в Угроїдах лишалися котик, песик і кури, але курей вже немає, собаки передавили. Там на мене чекають котики і песики, і свої, й сусідські та з інших вулиць. Вдома корм куплений, а ще Галя наварює каші. Я город вдома посадив – картоплю, моркву, огірки, цибуля і часник посаджені на зиму. Є люди, які вже повернулися в Угроїди, є такі, хто перебуває там по три’чотири доби, а дехто взагалі не евакуйовувався. Полуниця достигає, люди збирають ягідний врожай. Нещодавно односельчанка зі мною їздила, прямо у дворі її багатоквартирного будинку відразу було три прильоти, воронки величезні. Думала, що нічого не вціліло, але гараж трохи пошкоджений, мотоблок там ще стоїть, у квартирі вікна повилітали, штукатурка посипалася, тож вона деякі речі зібрала, повиносила, повигрібала. Поки будинок стоїть, поки і хочеться туди їхати», ‘ невесела розповідь пана Миколи.

«Вдома, у Михайлівському, не була більше року. Ще до 2025 разом із дітьми виїхала спочатку до Сум, потім періодично бували на Київщині, де працює мій чоловік. Наприкінці березня до зйомної квартири у Сумах евакуювалися мої батьки із Михайлівського. Вони люди вже не молоді, з багатьма проблемами зі здоров’ям. Бачила, як їм нереально сумно та незатишно перебувати у місті. Зважаючи на близькість до кордону нашого обласного центру, всі разом вирішили переїхати на Київщину. Там нам трапився будиночок, моя мама змогла деякі речі перевезти з Краснопільщини, дещо з вживаних меблів вже купили на новому місці. Дім хотіли придбати з відстрочкою на виплату.

Віддали господарям завдаток. Та на новому місці життя не склалося, хоча посадили там город, намагалися прижитися. Будинок знаходиться біля траси, по якій цілодобово курсують важ’
ковагові машини. Через цей постійний шум мати взагалі не спала, та й морально їй дуже тяжко. Менший син не міг вийти з подвір’я на вулицю знову ж таки через потік автівок. Тож вимушено прийняли непросте рішення перебратися за 15 кілометрів до іншого населенного пункту, там мешкаємо у квартирі на п’ятому поверсі. Від посадженого городу не відмовилися, госпо’
дарі будинку, який ми хотіли придбати, дозволили восени зібрати врожай. Їздимо на город рейсовим автобусом. Тяжко батькам, тяжко мені, та усім моїм рідним. Так і існуємо…», ‘ ділиться своїми переживаннями пані Наталія

Із Василем Павловичем Мартиненком, колишнім листоношею Краснопільського відділення поштового зв’язку, зустрілися минулої суботи у Краснопіллі біля приміщення, яке орендувала «Перемога». Він, як завжди, на своєму незмінному помічникові та засобі пересування ‘-велисипеді.
«Я був у Степанівни, потрібно було провідати. Моїй матері вже далеко за вісімдесят, мешкаємо з нею разом не один десяток років. Наш будинок розташований на околиці селища. Під час евакуації з Краснопілля виїздили на кілька днів, потім повернулися. Вода і електроенергія у нашому будинку вже є, немає газу, але то нічого, не зима. У середині березня-квітня було дуже гучно, зараз стало тихше, тому стали приїздити до своїх домівок наші сусіди. От і сьогодні мають прибути, тому із задоволенням передам їм комплекти газет, що вийшли за цей період», ‘ з усмішкою та оптимізмом, побажавши усіляких гараздів, пан Василь поспішив до свого дому.

Записала Ольга КИСЛЕНКО. Газета “ПЕРЕМОГА”