Новини Краснопільщини

26.02.2025

567

Люди

ОКСАНА ЛОГОША: «СТАРАЮСЯ НЕ НАМРІЮВАТИ БАГАТО»

Оксана Логоша – колись жителька Бранцівки, а зараз мешканка Конотопу, має чималий поетичний доробок, є членкинею літературної студії «Джерела»м.Конотоп, а її віршовані рядки відомі не лише у рідному місті. Вона – переможниця та дипломантка творчих конкурсів різних рівнів. Пані Оксана
люб’язно погодилася з нами поспілкуватися та відповіла на запитання для шанувальників «Перемоги».

-Пані Оксано, де Ви народилися, навчалися, яку маєте професію?

-Народилася в с.Жигайлівка Тростянецького району. Оскільки тато працював лісником, то моя родина довгий час мешкала в будинку посеред лісу (кордон) неподалік хутора Коханий. Коли мені виповнилося два рочки, родина переїхала до новозбудованої господи в сусідньому селі Бранцівка. Навчалася в Бранцівській загальноосвітній школі. За фахом – бухгалтер, але цю освіту я отримала вже мешкаючи в Конотопі.

–Що привело Вас до міста, у якому зараз мешкаєте?

-Певно – Доля. Шлях був довгий і непростий. Молода родина. Двоє маленьких дітей. На той час (середина 1990-х) у рідному селі колгосп імені Паризької комуни припинив своє існування, як і безліч інших колгоспів. Безробіття і безгрошів’я. Тож прийняли рішення їхати до міста.

-Як почалася Ваша поетична діяльність?

-Та, певно, і місцевість, де я народилася-росла, і творча, співоча вдача мами і тата, передували тому, що вже в досить зрілому віці я почала писати вірші. Отак накопичувалося, складувалося, формувалося і, зрештою, попросилося на папір.
Просилося і на робочому місці, і по дорозі на роботу, і вдома, і, частенько, посеред ночі.

-Які теми Вас надихають при написанні віршів?

-Повсякденне життя – найкраща тема. Стосунки між людьми, роздуми про плин часу і про відбування в часі. Мені близька тема природи, жанри пейзажної, урбаністичної, філософської лірики.

-Чи вплинуло Ваше місце проживання на Вашу творчість?

-Звичайно. Бо ж усі етапи в житті, події залишають свій відбиток. Вірші відображають все те, чим сповнене моє життя.

Люди, яких я зустрічаю, книги, які читаю, місця, де я буваю – все важливе і цінне.
Великою удачею для мене стало те, що в Конотопі я знайшла однодумців, літературну родину – літстудію «Джерела».

Керівниця літстудії Ірина Михайлівна Козлова – моя наставниця. Вона підтримала мене у всіх починаннях.

-Хто з поетів, поетес Вам імпонує, чиїми рядками захоплюєтеся?

-Із класиків, звичайно, Тарас Григорович Шевченко, Леся Українка. «Лісову пісню» перечитувала разів сім чи вісім. Нещодавно перечитувала «Великий льох» – бажання повернутися до цього твору
навіяне страшним сьогоденням. Із сучасників – Ліна Костенко, Іван Низовий, Мар’яна Савка, Сергій Осока, Наталка Фурса.

-Пані Оксано, коли пишуться вірші?

-Коли їм заманеться. Я не вільна керувати цим процесом. Це, як у шлюбі, – і в горі, і в радості. Віршована реакція на подію, емоцію, враження може бути миттєвою, або ж, навпаки, знадобиться доволі багато часу, щоб це сталося, чи й не сталося взагалі.

–Чи часто приїздите на малу батьківщину?

-Рідко – це мій невідмоленний гріх. Отак і живу з розтятою навпіл душею – половина прикипіла до рідних стежок, лісів, ставків. До людей, яких уже прийняли родючі бранцівські чорноземи. Було,
поїду провідати рідню – літаю! Дихаю – не надихаюся, дивлюся – не надивлюся, плачу – не наплачуся. Болить серце, бо занепад, виродження, пустка… І тоді друга половина моєї душі шепоче: «Повертайся до дому, до родини, до Конотопа».

– Чим займаєтеся, крім творчості?

-Живу життя. Працюю. Майже двадцять років пропрацювала на ДП «Конотопський лісгосп». За ці роки підприємство разів зо три перейменовувалося, тож кажу назву, яка була, є і буде зрозумілою. Тепер от освоюю науку оператора котельні. Раніше чимало читала. Тепер, у реаліях війни, робити цього не можу – слухаю аудіокниги.

Малюю. Вподобала малювання простими олівцями. Зустрічаюся із дорогими моєму серцю людьми. Влаштовую собі якісь походеньки, під час яких фотографую миті, усе, що їх наповнює. Маю чималенько земельки біля хати – гарне доповнення і наповнення.

-Яку маєте родину?

-Сестри, брати, племінники, онуки… багатенько нас. Маю чоловіка і двох синів – соколів. Мама і тато, на жаль, пішли в засвіти.

-Яким для Вас було 24 лютого 2022 року?

-Водночас і очікуваним, і таким, що не підлягає розумінню і сприйняттю. Певно, на генетичному рівні Росія для мене або «навіки окремо», або «війна». І ця війна триває більш ніж три століття. Нашу самостійність і незалежність московити періодично омивають кров’ю. Аби ж тільки їхньою…

Для мене, як і мільйонів українців, війна тривала вже вісім років. Але ж надія… 24 лютого надії не стало.

Ми того дня вийшли на роботу, але верстатів так і не увімкнули. Начальник цеху на зібранні сповістив про повномасштабний напад Росії. Запитання, які так і не були озвучені, павутиння думок, тривога, страх – усе це було. На зворотному шляху додому – шалені черги до автозаправок, під магазинами розгублені містяни з великими пакетами для продуктів.

Тривога за синів, чоловіка, племінників холодною гадиною повзала під одягом, заповзала під шкіру. І досі вона там лежить, під грудьми.

-Чи змінили б щось у своєму житті, якби мали можливість?

-О, багато б змінила. Більше б любила маму, більше б говорила з нею, розпитувала, нотувала. Обрала би професію творчого спрямування. Діти так швидко стали дорослими – не встигла набутися з ними маленькими. Та, попри все, я вдячна долі за все, що я маю.

-Про що мріє Оксана Логоша?

-Стараюся не намріювати багато. Це швидше бажання, плани. Намагаюся їх швидше реалізувати, тому до рівня «мрії» вони не залежуються. Ну, а так, щоб уже зовсім не стати безмрійницею, – мрію повернутись у дитинство.

-Дякую щиро, Вам, пані Оксано, що розповіли про себе, поділилися своїми віршованими рядками. Бажаємо Вам здоров’я, натхнення, піднесення, Перемоги!
Спілкувалась О.КИСЛЕНКО, газета “ПЕРЕМОГА”

ЧОРНОГУЗ НА ДАХУ
Чорногуз на даху сушить крила від літньої зливи,
І виспівують дні між садибами інші мотиви.
І хай стеля низька, і плачами озвались завіси,
Але сонце сідає – за батьковим лісом.
Вишняки не цвітуть – стало солоно кореню знизу.
На похилих тинах перетрухла забута реприза.
Хай іржею буріє гартоване в горні залізо,
Але сонце сідає – за батьковим лісом.
Тут душі вистачає напитись із того джерельця,
І ці тридцять дворів – вишняками прирослі до серця…
Не справляють весілля брезентами пнуті навіси,
Але сонце сідає – за батьковим лісом.

Я ТЕБЕ, ЯК ЗОРЮ, У ПОТЕМКАХ ГУСТИХ ПРОНЕСУ
Я тебе, як зорю, у потемках густих пронесу,
Зачиню у бронею захищене серце.
Протечу поміж слів, по лискучих від спалахів скельцях,
Чи босоніж пройду по гарячих жаринах часу.

Ти б мене не впізнав, якби стрілися в завтрашнім дні –
Я й сама почала вже себе забувати.
Ту частину мене, де лишився ще ти у мені,
Наче перед пірнанням – на видиху – відкоркувати мушу…

І СНІГ, І СОН.
І сніг, і сон. І сон, як сніг,
Такий холодний, неминущий.
І місяця яскравий ріг
Не розколотить тої гущі.
І тиш, і ти. І тиш, як ти,
Така густа і стоголоса.
І виють збуджено хорти,
І кліті рвуть, і волі просять.
І тінь, як інь. І тінь, як янь.
І постріл вгрузне в порожнечу.
Без остраху і сподівань
Хорти підбурюють на втечу.

ЦЕЙ ПРИРЕЧЕНИЙ ЛЕТ
Цей приречений лет
До землі від розлогих гілок,
Соковитих світань
у весняних прискорених ритмах.
Дописавши памфлет
Про загибель від власних голок –
Не за вітром – гойдань,
А усупереч норм колоритних –
І не в тон, і не в крок,
Повз одвічне пасатне мовчання,
Бо хотілось пісень
із відкритими навстіж очима.
Та болючий урок –
Це швидке, до пори, облітання,
Коли дерево долі засильно здвигнуло плечима.

СПАДАЄ НІЧ ХОЛОДНА
Спадає ніч холодна, ніби страх.
Хропуть, то стогнуть, наче просять сіна
Скажені коні – на обротьках піна,
І білий сніг, і вітер ув очах
Шалені…вирвали припони із глибин
Землі грудневої. Басують в дикім полі.
А що тобі ? – тобі ж не має волі,
Лише очікування смерти хуртовин.
Спадає ніч холодна, ніби страх.
Пасуться коні зморені в снігах.
Оксана Логоша

ЩЕ ПО ТЕМІ: