Життя сучасної людини — це нескінченний потік інформації, міської метушні… А ще війна…Постійні загрози у небі й на землі, лунають сигнали повітряних тривог, незліченні години, проведені в холодних підвалах…Ворог хоче занурити нас у пітьму, позбавити тепла, рідних домівок і самого права українців жити на цій прекрасній, Богом даній нам землі… Війна проникає в думки, у сни, у кожен день…Часом здається, що всьому цьому немає ні кінця, ні краю, що власне «Я» розчиняється в пекельному жахітті, як маленька крапля в безмежному океані.
Душа втомилася. Вона, як у героя новели Михайла Коцюбинського «Intermezzo», прагне тиші, прагне втечі — не від обов’язку, а від надмірного болю. Я відчула: мені потрібне моє intermezzo — коротка пауза між ударами долі.
І я вирішила поїхати в Карпати. Дорога була довгою, але з кожним кілометром відчувалося, ніби з плечей спадає невидимий тягар.
Неймовірний край зустрів мене тишею— високими горами і туманом, який огортав їх, немов лагідна ковдра. Серед цієї дивовижної природи я відчула справжнє дихання гір. Закарпаття зустріло мене особливою музикою-симфонією стрімких потоків, що з гуркотом розбиваються об каміння, нагадуючи про нестримну силу життя. Вода в них така холодна, що аж обпікає й одночасно вимиває з душі весь пил щоденних турбот, переживань і страхів… Услід за потоком погляд піднімається вище й вище, туди, де в синє небо аж до самих хмар дістають гострі шпилі високих засніжених гір.
Тут, на схилах, ростуть вічно зелені смереки — справжні вартові спокою. Вони, немов велетенські колони природного храму, вражають своєю неповторною красою й величчю. А коли нестримний вітер торкається їхніх верхівок, то ліс починає шепотіти, ніби переповідаючи нам свої неймовірні історії, свідками яких вони були.. У цьому шумі немає фальші, лише відчувається якась таємна й глибока мудрість віків. На відміну від міських парків, тут і зелень пишних віт має інший смак і запах: густий аромат хвої та мокрого моху хочеться вдихати на повні груди.. На фоні високих гір мої проблеми здаються дрібними, як піщинки. Вони вчать нас масштабності, адже бачили тисячі таких, як я, і даруватимуть спокій і натхнення людям вічно. Невимовна краса природи заспокоює, врівноважує дає непохитну віру, що жахіття скінчиться обов’язково… Тут я по-справжньому відчула себе маленькою частинкою цього безкрайнього всесвіту.
Природа Закарпаття стала для мене тим «сонцем», що випалило мою надмірну втому, виснаження та зневіру. Стрімкі потоки забрали із собою тривогу, а вічно зелені смереки подарували надію на те, що справжні цінності — непохитні. Моє інтермецо завершилося внутрішньою тишею…
Але війна не відпускала повністю. Вона жила в мені. Навіть серед цієї краси в думках спливали рідні Суми — темні вікна під час тривог, люди, які навчилися жити напоготові, і діти, що подорослішали надто рано. Контраст був болісний: тут — спів птахів, там — звуки вибухів; тут — мирна зелень гір, там — сірість воєнної реальності. І саме цей контраст я відчула так гостро, як ніколи. Карпати не змусили мене забути війну — вони дали сили її витримати. Природа для мене не стала втечею назавжди, вона стала ліками, сприяла відновленню.
Повертаючись додому, я знала: тривоги нікуди не зникнуть, війна не завершиться від мого відпочинку. Але я повернулася іншою — з тихою впевненістю всередині. Карпати навчили мене слухати тишу й знаходити в ній опору. Моє intermezzo закінчилося. ..Але спокій, який я там знайшла, я привезла із собою — як оберіг. І тепер, коли я живу у воєнній реальності, знаю: навіть у найтемніші часи людина має право на світло. І саме воно допомагає вистояти.
І місце у відбірковому етапі обласного літературного конкурсу «Проба пера»
Телефони для довідок (05459) 7-13-64, 050-064-94-14, 098-706-75-24
✌️