НАШЕ ЖИТТЯ ВЖЕ НІКОЛИ НЕ СТАНЕ КОЛИШНІМ

03.06.2023

386

Країна

НАШЕ ЖИТТЯ ВЖЕ НІКОЛИ НЕ СТАНЕ КОЛИШНІМ

За кілька днів до війни мені довелося разом зі своїми однокласниками спостерігати за тим, що викладачі в навчальному закладі, а також батьки чимось дуже стурбовані. Протягом останніх днів перед повномасштабним вторгненням нам постійно розповідали як потрібно себе вести під час тривоги, обстрілів, що потрібно взяти з собою в разі евакуації, наголошували на тому, щоб ми всі зібрали «тривожну валізу», наголошували, що в неї потрібно покласти. До облаштування
бомбосховища у закладі були задіяні всі старшокласники та працівники – віднесли аптечки, воду, ліхтарики, ковдри, печиво та інше. Для кожного класу відвели своє місце. І коли, 23 лютого директор на лінійці, яку зібрали екстренно о 10 годині 30 хвилин оголосила, про те, що сьогодні всі діти повинні по сигналу спуститися до підвалу, ми були учнями 9 класу, більшість хлопців були задоволені тим, що немає уроку, ніхто сьогодні не буде нас запитувати домашнє завдання,
перешіптувалися, стоячи на лінійці, але у моїй свідомості щось «перевернулося», тому, що поряд зі своїм класом стояла моя мама і вона була стривожена, дивлячись на мене, вона шепотіла мені губами: «Слухайте уважно!»

24 лютого 2022 року моя родина прокинулася від вибухів. О п’ятій ранку російські війська здійснили масовану повітряну атаку по всій території України та почали повномасштабний воєнний наступ. За вісім років терору Донбасу та окупації Криму людоїдський апетит країни агресора зріс. Першою вибухи почула моя мама, саме вона вийшла на кухню готувати сніданок, тому що це був робочий день, мої батьки повинні були йти на роботу, а я – до школи, але життя назавжди розділилося на «до» та «після». Коли мама, зайшовши до кімнати, сказала татові: «Що це бахкає?», тато,
відразу зіскочивши з ліжка, сказав: «Це війна, підіймай сина, швидко одягайтеся і біжіть до підвалу».

Я вже не спав.Так швидко я ще ніколи не одягався, я бачив у маминих очах страх. Тато підійшов до мами і сказав: «Візьми себе в руки, одягайтеся, візьміть найнеобхідніше і спустіться в підвал», але він також злякався, тому що в нього тремтіли руки і голос. Серце в моїх грудях почало битися сильніше, але я відчував, що біля мене мої найрідніші люди. А це головне. Через декілька хвилин задзвонив телефон тата, це була бабуся, вона плакала і говорила, щоб ми швидко бігли до неї, щоб бути всією родиною разом. Через 20 хвилин ми вже були всі разом, чули свист снарядів, а потім вибухи.

О 10 годині ранку російські танки вже маневрували по центру нашого села, прямуючи колоною на м.Суми, налічуючи 40 одиниць військової техніки, всі танки розвертали дула в бік Миропілля. Розраховуючи на швидку перемогу «затридні», війська загарбниківнаштовхнулися на потужний супротив українців, які завзято боронять свою землю, волю та незалежність попри те, що звичне життя руйнується на очах.

Російські військові, не знаючи правил поводження на військовій техніці, «злітали з проїжджої частини» доріг, цим самим, зазнаючи втрат своєї техніки, не доїхавши до місця призначення. Наше село одне з перших прийняло понад 1000 одиниць різноманітної військової техніки в перший день повномасштабного вторгнення. Після того, як їхала друга колона техніки, один з танків розвернув дуло на будинок моєї бабусі– ми всією родиною вирішили йти з центру селища до нашого будинку, який розташований на околиці села.

Свого дядька – старосту села, я таким не бачив ніколи – він був стурбований, телефон не вимикався ні на хвилину, він постійно нам говорив: «Давайте я вас куди небудь вивезу (він розумів, що першим будуть шукати його родину), але моя тітка – медик за освітою, сказала: «Я своїх людей і тебе не залишу». Після цих слів я ще раз переконався, що моя родина найміцніша– ми все зможемо разом пережити. По сьогоднішній день , ніхто з моєї родини не залишав свого села ні на
хвилину…Протягом 4-5 днів в нашому селі перебували російські військові, які охороняли свою техніку, що вийшла з ладу. Вони проживали у покинутих будинках, жителів села вони не чіпали.

Як і рік тому, сьогодні українці об’єднані як ніколи. Кожен українець на своєму фронті самовіддано воює за свою країну як волонтер, журналіст, хакер, кухар, водій, митець тощо.

Наше життя вже ніколи не стане колишнім, ми ніколи не будемо такими, як раніше, ті, що були, але не здаваймося! Ворог з кожним днем стає все слабший, а дух українців все сильніший, тому не потрібно втрачати віру, все буде добре! Слава Україні! Героям слава!
Артем БОНДАР,
учень 10 класу Осоївського ліцею