Війна змінила все — наші звички, думки, почуття і сам плин життя. Виїхавши з рідного Краснопілля, я якийсь час не могла повернутися додому. Але за інерцією, що вихідні, ноги самі вели туди, де жили батьки. Там, біля маминих смачних пиріжків і під теплим татовим поглядом, відчувала себе майже вдома.
Так моїм маршрутом став напрямок Суми — Тростянець. Інший район, незнайомі краєвиди й зовсім чужі люди. Трішки не ті, кого зустрічала в «краснопільському автобусі». Але дорога, традиційно, сприяє розмовам. А теми бувають різні. Деякі з них залишаються з тобою надовго, змушуючи подумки запитувати: «Як же там Валентина Павлівна?».
Це був травневий, трохи прохолодний ранок. Чорна безрукавка зігрівала мене у салоні автобуса. Жінка, що сиділа поруч, люб’язно запропонувала місце. Ми стали сусідами на майже годинну подорож. «Я їду до Харкова», — відповіла вона на моє запитання задля ввічливості – «Приїздила до сумського моргу, щоб упізнати тіло свого сина Олександра. Він там лежить такий чорний, як ваша безрукавка…»
Не могла знайти слів, щоб підтримати розмову. Лише запитала, чи є кому бути поруч із нею в такому страшному горі. «Чоловіка не стало понад десять років тому. Молодший син Сергій помер у 2018-му від менінгіту. Його цивільна дружина має на мене образу, бо я не відписала їй квартиру. Саша теж був розлучений. Його дружина вже декілька разів виходила заміж після нього. А їхня донечка проживала з нами. Тепер онучка Валентина — моя найрідніша людина на світі. Вона ще не знає про загибель батька. Не наважуємося їй сказати. На дев’ятому місяці вагітності онучка. Тому ми з її чоловіком Назаром удвох переживаємо це горе» – жінка тремтячими руками дістає з теки повідомлення про загибель сина. Потім у телефоні показує фото свого Саші, ясноокого русявого чоловіка з побратимами, зі зброєю, з песиком. У кожної світлини своя історія…Які мама розповідала з лагідною посмішкою…. «Я впізнала тіло сина більше по паску. Це був подарунок від мого брата. Дві неділі вже минуло з дня його загибелі на Курському напрямку…Звісно ж не таким я знала свого Санечку…Ще форма його кирпатенького носика… до болю знайома…Повертаюсь до Харкова і буду чекати народження правнука, Сашиного онука, якого він ніколи не побачить… І чекатиму додому сина. «Чекайте дзвінка. Попередимо, коли тіло привезуть до Харкова», — повідомили мені у морзі…». Зійшла на своїй зупинці без слів обійнявши Валентину Павлівну…Слів так і не знайшлось.
Інна Загорулько газета “Перемога”
Телефони для довідок (05459) 7-13-64, 050-064-94-14, 098-706-75-24
