Час від часу фейсбук пропонує згадати події, що відбулись у нашому житті і якими ми ділились у соціальній мережі. Листаєш ці довоєнні спогади, на хвильку відволікаючись від страшної буденності… Ось їздив на святкування Дня села у Тур’ю, як там було весело, як чоловік пішов у танок із запрошеними акртистами. А ось інтерв’ю із Людмилою Миколаївною Гуцал до її ювілею. Перечитую знову і знову, скільки їй із сельчанами вдалося зробити, скільки ще планів на майбутнє, говорили про центр Тур’ї, світлини якого можна сміливо розміщувати на вітальних листівках. Тоді навіть у найстрашнішому сні не можна було уявити, що через кілька років у цьому парку посеред села розриватимуться ворожі снаряди, а через невеличке, але затишне село, йтимуть колони військової техніки із сусідньої країни…
Так співпало, що сіра і непривітна погода у день візиту до Тур’ї цілком відповідала внутрішньому стану як більшості місцевих жителів, так і стрости Тур’янського старостинського округу, яку, як і завжди, застав на робочому місці. «Яке життя – така й погода» – влучно підмітив один із місцевих жителів, якого зустріли в центрі села.
Проблем і раніше багато було, а зараз тим паче, але жити і працювати все рівно треба, – говорить Людмила Миколаївна. – Комп’ютерну техніку поховали ще після літніх обстрілів, та й інтернету у нас ще з весни немає, провода перебило, а відновлювати спеціалісти не поспішають, бояться до нас їхати. Ось тут, у червні, прямісінько у парк в центр села прилетіло. Це дитячий майданчик, діти гуляли, я їх ледь встигла забрати, разом з ними в чужому погребі ховались. У сільраді працівники були, тікали, хто як міг, дивом ніхто не постражав. Вікна, стіни у нас і у сусідньому приміщенні місцевого товариства побило, будинки місцевих жителів також постраждали, школі дісталось.
Той обстріл, як решта інших, які тут лунають часто, місцеві жителі, мабуть, вже не забудуть ніколи, як і той страшний день 24 лютого, коли з ранку і до вечірньої пори через село нескінченно тягнулись колони з сусідньої росії. Кажуть, тоді нарахували понад 800 одиниць. А вже через тиждень, не так пафосно, переважно під покривом темряви, у зворотному напряму йшли тентовані вантажівки з червоними хрестами. Кого вони везли, тур’янці лише здогадувались. Що в росіян щось пішло не за їхнім планом, свідчила і побита техніка, яку буксирували в бік кордону.
Зрештою, життя у прикордонній Тур’ї майже нічим не відрізняється від ситуації в інших прифронтових селах Краснопільщини, його Людмила Миколаївна характеризує коротко, але влучно:
Війна, що тут можна додати, от і ми живемо, як на війні, не знаємо, що принесе завтрашній день. Йдучи майже порожніми вулицями села, староста вказує на будинки, господарі яких виїхали у більш безпечні місця. Сьогодні в селі залишилось 65 дворів, а це значить, що більша половина сельчан залишили Тур’ю і повертатись наразі ніхто не планує, адже вибухи тут чують майже щодня.
Як не сумно це визнавати, але є сім’ї, які, мабуть, вже й не повернуться, – з сумом констатує Людмила Миколаївна.
Не менш сумна ситуація і в інших селах старостату, які і до війни не можна було назвати густонаселеними.
Миропільське також зазнає обстрілів, там залишилось 18 дворів. Із дітьми проживає дві сім’ї, але й ті скоро виїдуть, – розповідає староста. – У Мар’їному залишився один двір, решта жителів виїхала, адже село практично зруйноване. Сьогодні там проживають дві жінки, село ще з березня без електроенергії, завезли їм борошна, інших продуктів, інколи на велосипеді одна із жіночок приїздить в Тур’ю за найнеобхіднішим. Мар’їне знаходиться на «нулі», тож намагаюсь зайвий раз не наражати людей на небезпеку, якщо якась гуманітарна допомога надходить, якимись стежками намагаюсь сама доставити.
Попри небезпеку потрапити під обстріл, доставляються і пенсії у ці віддалені села. Не дивлячись на все, Людмила Миколаївна все ж зберігає оптимізм, наскільки це можливо в даній ситуації, каже, продуктами місцеві жителі забезпечені, працюють три магазинчика, фельдшерський пункт, доставляється гуманітарна допомога від Краснопільської селищної ради, інших благодійних організацій, дрова теж заготовили, то ж мороз не страшний.
Ну, а що нам духом падати? Треба жити, працювати. Переживемо все це, відбудуємо все і заживемо по-новому.
Це навіть не викликає ніяких сумнівів, це однозначно. І люди до цього готові, – підсумовує Людмила Миколаївна Гуцал.
О.МОЦНИЙ.
Телефони для довідок (05459) 7-13-64, 050-064-94-14, 098-706-75-24
