Інколи перше враження від побаченого й зумовлює твоє подальше ставлення до нього. Так сталося, що до Славгородської школи, яка нині перейменована у ліцей, приїздив, коли лише робив кроки у своїй журналістській кар’єрі. Тоді готував матеріал про шкільний музей, потім були репортажі про перші й останні дзвоники, і про життя дітей, які знали про війну тільки з книжок і фільмів. Нажаль з того часу багато чого змінилося, осболиво в останній рік. Сьогоднішнє покоління школярів Славгороду вже розрізняє повітряні тривоги й по звуках впізнає види обстрілів. Школа, будинок культури та місцеваї амбулаторія, які розташовані у самісінькому центрі села, нагадуют про війну своїми руїнами. Ще не так давно в народі був поширений вислів, що не буде школи, не буде й села. Можливо цим і керувалися орки, коли спрямовували свої ракети на цивільні об’єкти. Та попри руйнування школа живе своїм життям, як і живе село. В цьому пересвідчився, знову побувавши у стінах цього багатостраждального, але живого закладу, поспілкувався з його директором і педагогами.
ПО РІДНІЙ ЗЕМЛІ, У РІДНУ ШКОЛУ – ПІД КОНВОЄМ
Чи не рано приїхав? – запитую у директора ліцею Віри Іванівни Муквич, яка гостинно зустрічає мене на ганку навчального закладу, адже маршрутка приїхала у село за п’ятнадцять хвилин до восьмої ранку.
-Та що Ви, це до війни я могла собі дозволити о пів на дев’яту прийти, а зараз о сьомій тридцять ми вже всі на місці, не сидиться чогось вдома, – відповідає жінка і запрошує до кабінету. – Як приходиш у школу, навіть у понівечену, хай і не чути тут сьогодні дитячого сміху, а все рівно якось на душі легше стає, відволікаєшся від всього негативного, що існує навколо нас. Скільки ми з вчителями, батьками, дітлахами в нашу школу сил, праці вклали, а коштів… А вони, «брати», по нас ракетами…
Ненавиджу їх! Усім серцем ненавиджу…, – по щойно привітному і усміхненому обличчю директора школи потекли сльози. Стає зрозуміло, що починати цю розмову доведеться з не найприємнішого.
-24 лютого минулого року почули якісь постріли, вибухи. Чоловік мій був лаконічним- це почалась війна. Ось так коротко і страшно, – ніби соромлячись власних сліз жінка дивиться у вікно. – Під час окупації села, орки двічі у школу приходили. Я саме вранці шкільну котельню відвідала, додому поверталась, аж тут дзвінок: «Вас хочуть бачити…». І я все зрозуміла.
Все так же дивлячись у вікно Віра Іванівна згадує, як біля дитячого садочка її зустріли російські солдати, як вимагали паспорт, як вели до школи під конвоєм, ніби убивцю.
– По моїй рідній землі, у мою рідну школу – під конвоєм, уявляєте?, – бере емоції під контроль директор і спокійно розповідає, як їх командир вимагав список усіх працівників школи, як вони обшукували усі класні кімнати, як не дочекавшись, коли принесуть ключ від кабінету фізики, відірвали дверну ручку, як у пошуках «бандерівців» навіть у шкільний холодильник зазирали.
А ми перед цим вночі з колегами встигли у музеї зняти і сховати стенди з іменами і світлинами наших атовців, навіть сайт шкільний видалили, бо там теж було багато матеріалу військово-патріотичного спрямування, – продовжує свою розповідь Віра Іванівна. – Нашому працівнику котельні саме син сніданок приніс, окупанти його обшукали, забрали телефон на перевірку, щось їм там здалось підозрілим. Нас нікого із школи не випустили, а юнака роздягли, обмотали очі і ноги скотчем, поставили перед шкільними вікнами на коліна, допитували і все це на очах батька. Зрештою нас таки випустили із школи, умовили ми росіян відпустити хлопця, над яким
вже більше години знущалися. Відпустили, слава Богу, демонстративно розламавши його телефон.
Хто його знає, що творили «асвабадітєлі» й далі у селі, якби наші захисники не погнали їх із Сумщини «за порєбрік», але й після вигнання окупантів прикордонним селам Краснопільщини, і Славгороду зокрема, спокій лише сниться.
РАКЕТОЮ ТОЧНІСІНЬКО У СЕРЦЕ
Окупація, знущання, життя у постійному страху – все це жахіття вже у минулому, – у це вірили жителі Славгорода, але не так сталося, як гадалося. Обстріли з боку ерефії, на жаль, не припиняються й сьогодні. А вихідний день 25 червня минулого року місцеві жителі запам’ятають, мабуть, на все життя. А педагоги й поготів…
Віра Іванівна Муквич одна з тих, чий будинок також постраждав від обстрілів, та про це вона воліє не згадувати, хоч і зізнається, що доводиться жити у постійному страху перед можливим обстрілом. Але того літнього дня, коли почула вибухи в районі школи, попри страх, ноги самі понесли її до рідного навчального закладу.
-Це субота була, чоловік поїхав у магазин, а я у дворі по господарству поралась, коли почула над головою дивний зловісний свист, – згадує моя співрозмовниця. – Це був жах, не знала куди себе подіти, куди ховатись. І тут почула сильний вибух, потім другий, третій… Нарахувала їх шість. Коли повернувся чоловік, перше, про що запитала, чи не знає, куди влучили ракети? Запитала, а відповідь почути боялась. «Здається, школа…», тихо відповів він. Хвилин за 15 вийшла з двору, ніде
жодної живої душі. А мені болить, треба самій перевірити, а раптом чоловік помилився? На жаль, ні…
Попри те, що за цей час колектив школи, місцеві жителі зробили багато з ліквідації наслідків руйнувань, але всі «шрами» і «рани» приховати неможливо. У 2021 році заклад капітально відремонтували: перекрили дах, поставили пластикові вікна. З місцевих бюджетів витратили понад два мільйони гривень. Вікна, які замінили 2021 року, вибило майже всі. З 144 вікон лишилося 15
непошкоджених.
-У відчай не впали, а взялись до роботи, самотужки відремонтували дах, знайшли скло, засклили, на скільки його вистачило, а де не вистачило – закрили плівкою поліетиленовою з обох сторін. Так і перезимували, – проводить екскурсію навчальним закладом її директор. – А скільки сміття винесли, битого скла, цегли, як вимивали усю цю пилюку, глину… Ой, боляче згадувати, – знову вибачається за сльози директор, але втамувавши емоції, продовжує. – Звичайно, тут капітальний ремонт
потрібен, он там після дощів протікає, наші дівчата тазики підставляють, он там підпорки дерев’яні поставили, щоб стеля не обвалилась.
Звертаю увагу на людей, що працюють на території школи.
-Так, то наші працівники територію школи прибирають, весна ж йде, життя розквітає, має бути і в нас охайно і красиво. У нас, українців, так заведено, що попри всі негаразди маємо працювати. Все минає, і це лихо переживемо, – по тону директора стає зрозуміло, що це не прості слова, а тверда впевненість. А раз перейшли на позитив, то саме час поговорити і про освітній процес, який попри все, триває.
«МИ ЖИВЕМО, МИ ПРАЦЮЄМО, МОЖЛИВО НАВІТЬ БІЛЬШЕ, ЧИМ ПРАЦЮВАЛИ ДО ВІЙНИ»
Агресор стверджує, що наносить удари виключно по військових об’єктах нашої країни. Міністерство освіти і науки зібрало численні факти та аргументи, які спростовують це твердження: російські війська руйнують школи та університети, дитсадки і дитячі будинки. 3223 закладів освіти постраждали від бомбардувань та обстрілів. 276 з них зруйновано повністю. Із них 40 постраждало на Сумщині. Окрім Славгородського, влітку минулого року росіяни обстріляли навчальний заклад у
сусідній Мезенівці, поцілили у центр дитячої та юнацької творчості у Миропіллі, отримала пошкодження і місцева школа. Така вона, сьогоднішня освіта, у прикордонні.
Ми дуже сумуємо за дитячим сміхом у стінах школи, але безпека дітей – наразі головне, – переконані вчителі Славгородського ліцею, розповідаючи про те, як триває навчальний процес в їх навчальному закладі.
-Ми живемо, ми працюємо, можливо навіть більше, чим працювали до війни, – каже Віра Іванівна Муквич. – Систематично дистанційно проводимо уроки, боремося, щоб діти виходили на онлайн-уроки, прогули, вони й у онлайні – прогули. Якщо пропустив урок, то будь ласка, вкажи причину. Я, наприклад, систематично збираю на перевірку учнівські зошити. По іншому ніяк.
Держава нам виплачує заробітну плату, фінансує освітню галузь у цей непростий час, тому не маємо права халтурити. Чи важко було звикати до дистанційної форми навчання? – цікавлюсь у педагогів. Вони одностайні, що вчились цьому усі разом, «допоміг» ковід, адже тоді почали запроваджувати нову на той час форму навчання. Відповідною технікою їх забезпечили, опановували клас-руми, завдання, освітні платформи на педагогічних радах.
-Безумовно, працюємо у дистанційному форматі, адже дітей батьки навіть по хліб у магазин зайвий раз не відпускають. А те, що ми робимо, можна побачити на нашій сторінці у фейсбуці- проводимо різноманітні квести, фотобатли, знімаємо відео до різних свят, соціальні і національно-патріотичні ролики, беремо участь у різноманітних конкурсах, – долучаються до розмови педагог-організатор Наталія Євгенівна Павлюченко та її колеги: заступник директора Світлана Миколаївна Ільченко, вчитель хімії Людмила Федорівна Гнилокозова, і з ноткою суму додають: – Але ніякі гаджети не замінять нам живого спілкування. Це також говорять при зустрічах самі дітки.
Навіть вчитель фізкультури, заступник директора Віктор Олексійович Шумейко погоджується, що уроки фізкультури теж можна проводити онлайн, якби було бажання і трішки фантазії, щоб зацікавити дітей. Та не лише навчати ходять вчителі до школи, а й плести маскувальні сітки
– Ми віримо, що перемога обов’язково буде за нами, адже кожен українець на своєму місці робить все для цього необхідне. Воїни нас оберігають, а ми зі свого боку допомагаємо їм, щоби їм було безпечно. Вже передали хлопцям кілька сіток на Бахмутський напрямок. Вони замовляють нам розміри, а ми працюємо, он ще кілька чекає відправки, – говорить директорка школи Віра Іванівна Муквич. – Чим швидше прийде на нашу землю мир, тим скоріше діти сядуть за парти. Школа
без дітей – це просто приміщення, не більше. Все буде добре і скоро обов’язково зустрінемось. Чи це буде Перший, чи Останній дзвоник – покаже час.
О. МОЦНИЙ
Газета “ПЕРЕМОГА”
Телефони для довідок (05459) 7-13-64, 050-064-94-14, 098-706-75-24
🙌
😢♥️