Роботі сільського голови було не позаздрити в будь-які часи, що вже говорити про воєнні будні сьогоднішніх старост, які пережили окупацію, яким доводиться вирішувати питання життєдіяльності своїх населених пунктів у прикордонні в умовах браку коштів, а головне – під обстрілами російських гармат і мінометів. До таких належить село Рясне. Його староста Валентина Володимирівна Мороз саме збирається в Краснопілля за черговою гуманітарною допомогою, цього разу для тих, кому за 65 років, тож часу для спілкування у нас не так і багато, тоді як поговорити є про що, зокрема, про найстрашніші тижні окупації, як живе село після звільнення, які іспити перед старостою ставить життя і робота у військовий період
– Війна для всіх почалась однаково, всі проснулись від вибухів з одним питанням: «Що відбувається?», – розповідає Валентина Володимирівна. – Кожна людина по своєму бореться зі своїми страхами, хтось тримає їх у собі, когось переповнюють емоції, це ж стосується і страхів війни. Її наслідки Рясне відчуло з перших хвилин російського вторгнення. Після вибухів зникла електроенергія, що спричинило відсутність водопостачання, враховуючи, що в багатьох оселях газові котли теж працюють від електроенергії, то ось вам ще одна біда. А тут ще й бензину ніде немає, словом, залишились без елементарних переваг цивілізації. Та навіть коли колони техніки росіян йшли повз село, ще було якесь нерозуміння ситуації, аж поки окупанти не зайшли у Рясне. Вони поводились нахабно, усім виглядом демонструючи, що вони тепер господарі, відчувалось, що їм приносить задоволення відчуття, що їх мають боятися.
На мене, як старосту, вийшли відразу, та й взагалі росіяни були добре поінформовані в багатьох питаннях, зокрема скільки у нас атовців і де вони проживали. Під конвоєм водили спілкуватись з їх командирами. Дорогою солдат-конвоїр запитував: “Что, страшно?». «Звичайно страшно. Це природньо, – відповідаю. – У тебе зброя, у мене її немає. Якби ти був на моєму місці, мабуть, і тобі було б страшно». Взагалі тоді всі усвідомили, що прийшло зовсім інше життя, що війна має обличчя.
Що ці обличчя можуть бути п’яними, що можуть стріляти в усі боки і ніхто не візьметься
передбачити, що у них в головах, куди впаде випущений ними снаряд.
Населення відразу поставили у жорсткі рамки, з дворів виходити дозволяли, але, чесно кажучи, ніхто не хотів зайвий раз наражати себе на небезпеку. З перших годин війни зник інтернет, не було
електроенергії, тож виходили, здебільшого, в магазин, щоб поспілкуватись між собою, передавали один одному бодай якусь інформацію.
– Валентино Володимирівно, на жаль, Вам було не уникнути спілкування з «асвабадітєлями», і як представнику влади, і як звичайній жительці села. Чого довелось наслухатись від них?
– Звичайно, ті «спілкування» хочеться забути, але це, мабуть, вже на все життя. Знаєте,
дивно було чути, як їх командири розповідали, марили в голос про переваги «русского міра», що після «асвабаждєнія» у нас буде все по іншому, буде нова влада і ледь не «Ряснянська Народна республіка». Навіть озвучували мрію провести в Рясному якесь народне гуляння із заїжджими артистами з нагоди «асвабаждєнія».
Саме село Рясне називали «посьолком», дивувались, що майже в кожному дворі є трактори,
є комбайни, що ми тут гарно живемо, в той час «как мы там, на Донбасе…» Відповідала, що хто їм заважав гарно жити в Україні, та ще й з їх високими шахтарськими зарплатами. А наші батьки-механізатори з значно меншими заробітками відкладали копійки, намагались щось придбати, щось змайструвати, заробити, щоб вивчити своїх дітей. Але марно, чесно кажучи, слухаючи їх, не вірилось, що до цього ми десятки років жили в одній країні. Інколи після таких спілкувань ми
не розуміли, чи вони справді вірять у те, що говорять, чи роблять вигляд? Хай там «бомжі», як прозвали цих вояк місцеві жителі, а й їх командири, які точно усвідомлювали, що ця «спецоперація» – насправді справжня війна, і ті несли маячню. Наприклад, що вранці 24 лютого нас
обстріляли не з росії, а наші ЗСУ. А питання одного з їх командирів, чого ми доглядаємо за пам’ятником Радянському солдату в центрі села, який боровся з фашизмом, мене взагалі шокував. Та тому, що це наш святий обов’язок перед загиблими у тій війні. Відчувалось, що побачене тут для них було дивиною і розходилось з тим, про що розповідала їх пропаганда.
Моє завдання, як старости, було, в першу чергу, зберегти життя односельців, тому просила їх не чинити насильства. «Нам хочется чего-то домашнего», – так вони аргументували збір продуктів у місцевого населення. Натомість практично силою нав’язали свою гуманітарну допомогу, прекрасно усвідомлюючи, що вона тут була не потрібною. «Мы знаем, что люди нуждаются», з цими словами розвантажили в центрі села мішки з продуктами, поряд автоматчики. Хтось брав, хтось – ні. Я нікого не засуджую, бо тоді не знали, що буде далі. Ми ж взагалі з першого дня опинились у своєрідному «Бермудському трикутнику», коли до нас можна було заїхати, і більше не виїхати. Ледь домовились, щоб нам дозволили возити хліб з Краснопілля, і то, мабуть, лише
тому, що він і їм був потрібен.
-Ви згадали про проблеми, які виникли в селі після вторгнення 24 лютого. Як вдавалось їх вирішувати в умовах окупації?
-Так і вирішували – інколи навіть під дулами автоматів, як, наприклад, ремонтували посічену осколками водонапірну башту. Було холодно, йшов дощ зі снігом, але наші хлопці-рясняни, дякую їм, самотужки здійснили ремонт. Дякуємо Краснопільській селищній раді, яка прислала на допомогу «вишку». Хлопці працювали, а окупанти стояли поряд з автоматами: «Чтобы к вечеру
вода была, иначе решать будем всех». Вода, тепло, світло і їм були конче потрібні, тож возили нас з енергетиком Володимиром Миколайовичем Шаповалом і в УАЗиках, і в причепах вантажівок по всіх округах, де були обриви ліній (розповідь про В. М. Шаповала читайте вже у найближчому номері нашої газети). Велика вдячність енергетикам з Краснопілля, які також дуже допомогли тоді нашим жителям. А взагалі, в той страшний час окупації багато сельчан здійснили своєрідний подвиг, навіть не задумуючись про це. Приклоняюсь перед працівниками тваринницького комплексу «ММК», які інколи під обстрілами, інколи пішки йшли на свої робочі місця, щоб врятувати поголів’я. Тоді були великі сумніви, що підприємство витримає, але воно працює сьогодні саме завдяки ось таким звичайним працівникам. Це ж можу сказати і про наших продавчинь, які попри обстріли знаходились на робочих місцях. ТОВ «ММК» забезпечило людей молоком і м’ясом, ТОВ «Ряснянське» для цього надавало транспорт. Якось тоді згуртувались, виручали,
підтримували один одного, так і вижили.
-На жаль, місцеве товариство не уникнуло грабунку з боку росіян. Пам’ятаєте той день, коли окупанти залишили село?
Виходили вони дуже швидко, мабуть зрозуміли, що легкої прогулянки Україною вже не буде, що їм добряче дають по зубах на Сумщині, тому ще з вечора почали вантажити награбоване, вигнали сільськогосподарську техніку з товариства. Туди, де вони цей час жили, було гидко заходити, в тому числі в сільській раді: в чашках з чаєм і кавою – недопалки, сліди від чобіт на столах, прапор український розірваний, комп’ютери розібрані, навіть скрепки канцелярські забрали, принтер украли, мікрохвильовку… Хотілось якнайшвидше прибратись. Щоб і згадки не залишилось.
Селяни згуртувались для допомоги нашим захисникам. Пекли для наших воїнів пиріжки, варили куліш і возили на блок-пости. В магазині організували збір коштів, на які замовляли матеріал і плели маскувальні сітки. З початком обстрілів виникла перерва, адже багато жителів тимчасово залишили село, але знову відновили цей процес. Вечорами сітки плетуть Олена Гонтарь, Марина Рожкова, Оксана Гудименко, Надія Васильєва.
-Валентино Володимирівно, чи багато людей залишило село з початку війни, як взагалі працюється в цих надскладних умовах?
-На жаль, село залишили більше сотні місцевих жителів. В основному це сім’ї з малолітніми дітьми, які найбільше бояться вибухів. Є й такі, хто вже повернувся до Рясного. Загарбники вийшли, але почалися обстріли, які тривають по цей день. До цього не можливо звикнути, та вже навчились визначати на слух, звідки і приблизно куди летить, щоб встигнути в укриття.
А чи важко працювати в таких умовах? Звичайно, важко, особливо у психологічному стані, адже хочеш щось зробити, а не маєш такої можливості. Це, в першу чергу, вирішення проблем з водопостачанням. Ремонт водогону, який будувався ще у 1960-70 роках – це моя найзаповітніша мрія, як старости. У минулому році провели водогін по одній частині села, тож тепер немає
проблем, на іншій частині планували провести роботи в цьому році, вже навіть приїздили проектанти, але не встигли. Відтак час від часу виникають проблеми з водопостачанням, люди скаржаться. Чекаємо на нанос, коли привезуть і не буде обстрілів, спробуємо його встановити.
Життя триває, жителі Рясного звикли жити в чистому, охайному селі, цього у нас не відняти. Тож намагаємося дбати про благоустрій, принаймні в центрі села, доглядаємо за клумбами, косимо бур’яни. Хоч інколи й чуємо нарікання у свій бік, що то там не скошено, то там… Але не все від нас залежить, були проблеми з бензином, розуміємо селищну раду з її проблемами з находженнями до бюджету.Ряснянський навчальний заклад готується до навчального року, ми входимо до
небезпечної 25-ти кілометрової зони і точно знаємо, що навчання відбудеться онлайн, але ж не заростати бур’янами? Як сільська жителька радію, що місцеве товариство встигло зібрати пшеницю у цих складних умовах, але ж ще чекають на збір інші культури, жнива тривають. Слава богу, продукти в магазини завозяться, вдячні Краснопільській селищній раді за гуманітарну допомогу різним категоріям населення. Користуючись нагодою, хочу подякувати ТОВ «Ряснянське», яке допомагає транспортом для підвезення гуманітарної допомоги. На жаль, з початком війни додалась проблема з безробіттям. З острахом чекаємо зими, що буде з постачанням електроенергії, теплом в будинках? Що буде з вартістю енергоносіїв? Чи будуть чистити дороги від
снігу, якщо обстріли продовжаться? Від цих думок йде мороз по шкірі. Але у всіх нас є віра, що Україна переможе! Вірю, що після перемоги село Рясне буде кращим, ніж було!
Спілкувався О. МОЦНИЙ
Телефони для довідок (05459) 7-13-64, 050-064-94-14, 098-706-75-24
