У березні, через погіршення безпекової ситуації жителів Краснопільської громади закликали евакуюватися. Більшість із них мешкають на Сумщині, у тому числі в обласному центрі. Ми побували в гуртожитку ВСП «Сумський фаховий коледж Національного університету харчових технологій», де прихистили переселенців із Краснопільщини.
Біля гуртожитку охайна прилегла територія для прогулянок на свіжому повітрі. Неподалік центр міста, торгові точки і приміщення, де розміщена Краснопільська селищна рада. Люди, у порівнянні з Краснопіллям, почуваються у безпеці. Тут нас люб’язно зустріла Неля Василівна, комендант гуртожитку.
«Давно у нашому гуртожитку немає студентської метушні. Пандемія, потім війна. Навчання проходить в онлайн режимі. Деякі студенти мешкають у гуртожитку, більшість навчаються з
дому», – у голосі жінки відчувається співчуття до нових мешканців та радість за те, що має можливість допомогти людям.
Детальна екскурсія гуртожитком у супроводі пані Нелі. «У нашому закладі є студент із Краснопілля. Гліб – зразковий учень, вихований, чемний, цілеспрямований, добрий хлопчина. Коли жителів Краснопілля почали евакуйовувати, то він був першим, хто поцікавився, чи не можуть його батьки тимчасово пожити у нашому гуртожитку. Звісно, порадившись з адміністрацією закладу, ми з радістю допомогли родині нашого студента. З цього і почалось заселення приміщення.
У нас живуть люди з найбільш постраждалих прикордонних зон: Хотінської, Юнаківської, Краснопільської громад. Замінити дім гуртожиток не може, але ми намагаємося створити якомога комфортніші умови проживання для вимушених переселенців», -Неля Василівна демонструє кухню, душову, пральну кімнати.
«Тут кожен може взяти, що йому необхідно зовсім безкоштовно. Від посуду до одягу. Це робота голови нашого профспілкового комітету Олени Борисівни. Вона організувала збір гуманітарної допомоги для наших жильців. Активно долучились до благодійності і студенти коледжу».
Стіни коридорів приміщення прикрашають чудові картини. З розповіді Нелі Василівни, то є робота рук їхнього працівника. У фойє з дротами чаклує електрик: «Так, турбот додалось чимало. Люди з прикордоння намагаються вмикати всі електроприлади, а проводка не розрахована на таке навантаження споживання…От і проблеми», – досвідчений працівник без претензій виконує роботу.
«Усуваємо неполадки, проводимо роботу з мешканцями гуртожитку. Все буде добре, швидше б закінчилась війна…».
Вартість проживання у кімнаті на чотири особи 2600 гривень на місяць, ліжкомісце – 650 гривень. Адміністрація пішла назустріч переселенцям та не підселяє до сімей інших осіб, тому краснопільчани у кімнатах мешкають родинами по дві,три людини.
«Перші три доби, після заселення, ваші земляки тихесенько перебували у своїх кімнатах», -продовжує розповідь пані Неля. «Були втомлені переїздами та виснажені постійними обстрілами і безсонними ночами. Потім почали адаптуватись, спілкуватись. Наш гуртожиток «ожив»… У мене збільшився робочий день. Додалось турбот. Адже маю тримати під контролем ситуацію у гуртожитку, а проживає тут не студентська молодь. Люди поважного віку, різні за характером і морально виснажені.
Я можу їм допомагати і від цього добре на душі. Намагаємось усім колективом створювати для них затишок»
Світла кімната з телевізором і стільцями для спілкування та перегляду телепередач. Тут ми зустрілися з краснопільчанами -мешканцями гуртожитку, які нещодавно залишили рідні домівки через загрози життю та вимушено перебралися до студентського гуртожитку. Посмішки, обійми, сльози, розмова з людьми, які нещодавно були лише односельцями, а зараз, ніби рідня…
«Дякую цим людям, дай Бог їм здоров’я, що вони нас прихистили у гуртожитку, моє побажання усім щоб закінчилася ця війна, це найголовніше», – розчулено, не стримуючи емоцій, говорить пані Валентина, переселенка з Краснопілля.
Краснопільчан цікавило те, що болить найбільше: «Чи давно ми були у Краснопіллі?» «Як там зараз?». Розповіли, що час від часу вони навідують рідний дім, а в той день сусіди по гуртожитку поїхали до Краснопілля. Їх повернення всі з нетерпінням чекали, аби довідатися, що відбувається у рідному селищі. Також запитали, де мешкаємо ми та чи редакція «Перемоги» теж переїхала до Сум.
«Це останній номер «Перемоги», що випустили у Краснопіллі», ,говорить пан Олексій, беручи до рук Краснопільський часопис за 21 березня та два номери «Спільнопілля» за квітень, які ми принесли та передали нашим передплатникам-односельцям.
До кімнати зайшов привітатися краснопільчанин Олег, який зазнав поранень у рідному селищі, а після лікування у медичному закладі, теж мешкає у цьому гуртожитку разом з батьками –
пані Тетяною та паном Леонідом.
«Ми з чоловіком тут з 22 березня», – розповідає пані Тетяна. «Наш дім у Краснопіллі зараз поки тримається, але зазнав пошкоджень у 2023 році, минулого року лише відремонтували…Нам сюди кілька разів привозили гуманітарну допомогу – речі, взуття посуд, постільну білизну, хоча й не нове, але коли їхали з дому без нічого, це дуже велика підтримка для нас. Величезна вдячність за допомогу», – говорить пані Тетяна.
«Я і моя дружина перебралися до гуртожитку 21 березня, до того дві доби у доньки були. Ми зібралися їхати з Краснопілля, коли вже бахнуло близько, будинків на половині нашої вулиці
вже немає. Добре, що люди, які жили у тих оселях на той момент виїхали. Нещодавно на вулиці знову приліт був, невідомоьщо там…», – розповідає пан Олексій.
«Мабуть, лише через те, що сиділи в хаті, ми не загинули, аби перебували на вулиці, живими б не лишилися. На нашому будинку трішки дах підняло, а так ніби нормально…», – доповнює чоловіка пані Валентина.
«Знаю, що краснопільські сімейники приймають у Сумах, це дуже добре. Кажуть, що прийом лікарів-спеціалістів з Краснопілля теж відбувається, але у Верхній Сироватці», – говорить
пан Олексій, далі з оптимізмом продовжує. – Коли все затихне, відразу поїдемо у Краснопілля, я б і зараз поїхав. Дружина казала, що навіть будку якусь зробимо і будемо там жити, поки ремонтуватимемо будинок, чи щось дороблятимемо. Наші дітиьпропонують, щоб до них перебиралися, ми не маємо такого бажання. Я кажу їм, що хочу вмерти на своїй землі».
Затишна кімнатка у гуртожитку. Фото подружжя, кіт Том, і колекція пам’ятних магнітиків на дверцятах холодильника – і трішки, наче вдома… Пані Анастасія у гуртожитку із 17 березня.
«Звісно, ми всі знайомі між собою вже багато років. У Краснопіллі, напевне, всі люди між собою знайомі. Тож пристосуватись до такого спільного проживання нам легше. Підтримуємо
одне одного, допомагаємо у побуті», – розповідає пані Анастасія, притискаючи до грудей світлину.
«Це ми з чоловіком на фото. Після тяжкої хвороби він залишив цей світ», – жінка не стримує сліз, світлина займає своє почесне місце на столі.
«А я мушу блукати…Дякую долі, що діти й онуки дбають про мене. Не думала, що залишимо домівку. Але стало нестерпно жити у рідному селищі… Як не боляче, мусили їхати, залишивши все життя там, де дім. Але ми віримо, що повернемось додому. Молодь, мабуть, вже не поїде у Краснопілля, а наше покоління, всі тільки в рідний дім повертатимуться», – стверджує пані Анастасія.
«Кого у Сумах побачу чи з ким розмовляю по телефону з краснопільчан, які зараз поїхали у Житомир, Київ, інші місця, всі одноголосно дуже хочуть і, коли буде можливо, поїдуть додому. Погано, що росіяни накидають усіляких «іграшок», що вибухають. Оце горе, тому з дітьми у Краснопілля повертатися поки не можна. Кажуть, що вже й дрони вороги обробляють ядами», – зі знанням справи говорить пан Олексій.
З початку війни у тирі коледжу, що розташований у підвалі гуртожитку, облаштовано цілодобове укриття для великої кількості осіб. Воно обладнане джерелом електроенергії, є туалетна кімната, запас питної води, та зручні місця для перебування.
«Де нам не пропонували переселитися, а тут, у гуртожитку, найкраще. Все є. Ми двічі у Недригайлові були, у Пісках, шукали собі будинок. Немає осель більш-менш придатних до життя. У гуртожитку найкраще, а додому ще й як хочеться. Куди нам їхати? Ну дозволять нам тут пожити ще трішки, а далі? Дуже вдячні директору, усім працівникам цього навчального закладу і гуртожитку зокрема, що дозволили нам тут жити, не залишилися байдужими до нашої біди. Спасибі величезне! Так і напишіть!» – зі сльозами говорить пані Валентина.
Зараз у гуртожитку коледжу дооблаштовується кімната відпочинку для переселенців. Дирекція закладу пропонує доєднатися благодійників та небайдужих до цієї ініціативи та допомогти придбати проектор чи іншу техніку для проведення дозвілля внутрішньо переміщених осіб, які тут мешкають.
Тримати зв’язок можна через редакцію газети «Перемога», тел.0984706475424 та звертатися
до коменданта гуртожитку.
О.КИСЛЕНКО, І ЗАГОРУЛЬКО. Газета “ПЕРЕМОГА”
Телефони для довідок (05459) 7-13-64, 050-064-94-14, 098-706-75-24
🙏💙💛
З теплим привітом з м.Одеса дорогі земляки.Я з чоловіком з Сумського району хочемо до себе забрати одиноку жіночку 60-70 років добру порядну без шкідливих звичок.Котра втратила житло не має сім’ї і рідних.На постійне проживання.Котра для нас стане мамою і бабусею.Будемо любити як свою рідну.Допоможемо з оформленням документів.0952447150 Людмила.