ВОНА ЯК ПІСНЯ – СЕРЦЮ МИЛА,СТАРЕНЬКА ХАТА КРАЙ СЕЛА.ВІЙНА ЇЇ ВОГНЕМ ПАЛИЛА,АЛЕ СПАЛИТИ НЕ ЗМОГЛА.
Мабуть, кожен з нас, коли чує цю пісню, подумки лине до тієї, своєї, такої рідної, неповторної батьківської хати, де час ніби зупинився, і скільки б тобі не було років, а переступивши поріг обійстя ти враз відчуваєш себе дитиною… Але у окупантів, які звуть себе «асвабадітєлямі», своє бачення про людські цінності, у них вони звуться «скрєпамі», і там, де з’являються проповідники «русского міра», чекай на розруху, мародерство, насилля, смерть.
Окупанти вже кілька тижнів тому залишили Рясне, але дні окупації залишаться в пам’яті місцевих жителів, на жаль, на завжди. Як заходили окупаційні війська до Рясного, чим займалися і, зрештою, як виходили, ми розповімо на прикладі однієї родини з Рясного і однієї хати, яка стала мовчазним свідком вакханалії “асвабадітєлєй”.
Біля паркану батьківського дому, який родина Головашових використовує, як дачу, лежить міліцейський кашкет – його окупанти знайшли в будинку, а коли натрапили ще й на спиртне, то задля розваги викотили на вулицю візок, кинули на нього дитячу ковдру – і гайда катати один одного по вулиці. Пані Юля Головашова й досі не може навести лад в батьківській хаті, в якій “хазяїнували”, яку грабували п’яні “асвабадітєлі”. Каже, їй бридко тепер торкатися речей, які брали до рук окупанти. А ще 23 лютого вона з песимістичною посмішкою сприймала чутки про можливе вторгнення росіян.
Я до останнього в це не вірила, яке вторгнення, про що Ви говорите, – відчиняючи хвіртку до батьківського двору, аби провести «екскурсію», розповідає жінка. – Я того вечора у подруги нігті робила, ще й поговорили з нею про це, а вдома продовжила тему з чоловіком, який не був таким безпечним, як я, зазначивши, що не погано було б таки налаштувати тривожну валізку. А вже вранці, 24 лютого, десь о п’ятій ранку нас розбудили перші вибухи, гатили по сусідньому Грабовському. Все, що робили в ту мить – лише дивились, в який бік летять ракети. Скажу чесно, ні в перші години, ні навіть в перший день ми ще не розуміли толком, що відбувається, може саме тому якогось страху не було. Вперше серйозно злякалась, коли селом проїхала військова техніка з позначкою V, солдати були добре екіпіровані, мабуть розвідники чи десантники пробігли селом, залягли вони і біля нашого будинку, але потім поїхали десь в бік Мезенівки, а 6 чи 7 березня зайшли бомжі, які називали себе «денеерівцями», ці були одягнуті хто в що. В перший день я їх не бачила, вони відразу пішли на пошту, бо точно знали, що там була «буржуйка», як на мене, вони володіли певною інформацією, в тому числі і про наших атовців. Знайшли директора школи, забрали у неї ключі, зняли шкільні ворота, загнали у двір техніку. А ось вранці наступного дня побачила з десяток орків і на нашій вулиці, крикнула чоловіку: «Володя, солдати!». Вони розглядали будинки, дивились, в кого яке опалення.
Четверо зайшли до нас на двір, в хату не пішли, перевірили горище у нас і сусідів, попросили суху гірчицю, бо в школі їхні солдати з обмороженими ногами лежали. Відповіла, що гірчицю тримаю в хаті, лише коли помідори консервую, тоді один солдат каже: «Так несіть помідори». Відповідаю, якщо вам треба, йдіть самі і беріть, але вони не пішли, можливо злякались, що ми їх там зачинимо. Один з окупантів увесь час грався затвором автомата, на що мій чоловік зробив зауваження, той послухав, перестав це робити, інший, в окулярах і з сумкою з червоним хрестом, почав говорити, що це нам «за Донбас», над яким ми вісім років знущались. В молодого солдата, коли були самі, запитали, навіщо вони сюди прийшли, відповів, що за відмову воювати їм загрожувало вісім років в’язниці.
Пані Юлія розповідає, що окупанти відразу запровадили комендантську годину, увели ряд заборон, причому одні забороняли пиляти дрова й їздити автомобілями селом, тоді як інші солдати відверто дивувались таким заборонам, мовляв, хто вам таке сказав?
Ми по погрібах почали ховатися, коли саме ці придурки в село зайшли, бо гатили вони, куди заманеться. Будинки, дахи побили, в одній хаті міна чи снаряд, чи як там воно зветься, дах пробив але на сволоку завис, а сім’я в цей час на кухні обідала, так вони під стіл поховалися. Коли посеред дороги гупнуло, так і банки в льосі полопались, ото тобі й ховайся в погребі. Один вечір бахкало сильно, тоді було дуже страшно, – продовжує жінка, відкриваючи одна за одною кімнати і господарські приміщення в пограбованій хаті. Коли вони вперше поклали око на наш порожній будинок, то просто перелізли через паркан, і з середини відкрили хвіртку, ворота, позривали замки, трішки «похазяїнували» і пішли, то чоловік навідався, позабивав двері, але це не допомогло, орки повернулись і п’ять днів ходили до хати, як на службу, навіть у смітнику і димоході чогось шукали, може думали, що ми там щось цінне ховаємо? Навіть для чогось документи на хату прихопили, але потім в школі їх залишили і нам їх повернули.
Забрали нові ковдри, пледи, стареньку акустичну систему, телевізор теж старенький пробували забрати, але, мабуть, заважкий, тому кинули. Не гребували вживаним взуттям, приміряли наш одяг, поцупили відра, каструлі, інші металеві речі, ось на столі, бачите, теж приготували металевий посуд, але чомусь не забрали, зате скляні вази побили, цікавість у них викликав навіть сімейний фотоальбом, по всій хаті розкидали, варвари.
Та найбільше, мабуть, раділи «асвабадітєлі» самогону та слив’янці, а коли випили все, то у них починалась «культурна програма» грали на гітарі, вдягли поліцейського кашкета, що знайшли в хаті, викотили на вулицю візок, і давай один одного катати. Це був просто якийсь шабаш, такими в радянських фільмах лише поліцаїв показували. А після слив’янки мабуть на них «сушняк» напав, бо увесь компот з льоху винесли, олію, щоправда мерзлу, картоплю, сіль прихопили. Коли у двір вантажівку під брезентом загнали, сусіди перелякались, думали, то вони тут якусь вогневу точку облаштовують, насправді ті вояки награбоване вантажили.
Про ті страшні дні окупації Юлія, як і інші жителі Рясного, згадують з огидою, хоча інколи і з’являється іронічна посмішка від дій рашистів.
Звичайно, страшнувато інколи бувало, хто його знає, що там у них в головах, – продовжує розповідь пані Юлія. – Хіба можна нормально сприймати той факт, що у нас лунають вибухи, ми бачимо, хто і звідки стріляє, а нас «асвабадітєль» переконує, що це по нас гатить ЗСУ, невже ж ми зовсім ідіоти в їх розумінні? Дівчат і жінок, дякувати богу, не чіпали, а ось їх головний висловлював претензії, мовляв погано в селі поставлена справа з агітацією, бо ніхто, особливо діти, не хочуть їхати до росії. Та який дурень тепер туди захоче! Ще один вояка змушував під дулом автомата віджиматись від підлоги місцевого юнака. Цей же денеерівець кричав, що 28 березня від Рясного нічого не залишиться, його зітруть з лиця землі, а якби йому дозволили, то він сам би всіх тут розстріляв.
За словами місцевих жителів, орки вийшли із села так же тихо, як і увійшли. Вантажівки з «трофеями» просто від’їхали від місцевої школи, в якій жили окупанти. І ось тут селяни дійсно злякались, що можливо той вояка не брехав, всі чекали найгіршого, та минулося.
До нас сусід зайшов і розповів, що окупанти виїхали із села, в школі залишилось лише двоє, які, віджавши у місцевого жителя легковика, п’яними на ньому перекинулись, тож змусили місцевих хлопців везти їх на росію, – розповідає Юлія. – До речі, хлопці після повернення розповідали, що росіяни не надто тепло зустріли своїх «братів» з ДНР. Звичайно, таких пограбованих хат багато не лише у Рясному, це лише один з тисячі випадків, як насправді виглядає «рускій мір». Пані Юлія каже, що спочатку боялись заходити до обійстя, бо орки біля двору одного з атовців поставли «розтяжки», але навіть коли переконались, що заходити безпечно, не могла пересилити себе взяти до рук речі, до яких торкались окупанти. Вона чекає на брата з міста, щоб разом навести лад в батьківському будинку, щоб тут не тхнуло «рускім міром».
