Тепер часто у нашому лексиконі з’являються такі словосполучення, як «вперше піс- ля початку війни», «вперше після деокупації»: вперше пішли маршрутки на Суми, вперше пішов потяг, вперше завезли пальне і так далі.
Нещодавно вперше після звільнення вирушив автобус за маршрутом Краснопілля-Бранцівка через Мезенівку із заїздом у Славгород та в зворотньому напрямку. Першим пасажиром рейсу став і автор цього матеріалу, аби дістатись до одного з найвіддаленіших сіл громади, жителі якого на власному гіркому досвіді дізналися, що означає вислів: «здесь русский дух, здесь русью пахнет».
“Даний маршрут мав стати спільним проєктом Краснопільської селищної ради та перевізником ще
до війни, це коли місцева влада фінансує придбання палива, а перевізник – амортизацію і заробітну плату водію, – розповідає водій Микола Миколайович Биченко. – Цим проєктом зацікавився староста Мезенівського старостинського округу М. В. Гавенко, я навіть встиг до війни двічі «накатати» цей маршрут, крайній був 23 лютого, а 24 почалась війна, обстріли. Тепер ось їду знову майже через два місяці. А взагалі подібні проєкти добре прижились у сусідній Тростянецькій ОТГ, на
Полтавщині, Тернопільщині, в інших регіонах України.
На околиці Краснопілля до автобусу входить жінка на ім’я Світлана, родом з Бранцівки,
живе у Краснопіллі, до рідного села їде прибрати на кладовищі, це перший візит після звільнення. Світлана бідкається, чи не «прилетіло» чого на кладовище із снарядів, чи не замінували його
росіяни. А ще розповідає історію свого чоловіка-водія, якого війна застала в Охтирці, тож двадцять
діб переховувався від обстрілів, поки не залишив зруйноване місто.
“Чоловік розповідав, як біля машини неодноразово розривались снаряди, довкола вирви, а фура
ціла, ось таке буває, – підсумовує Світлана.
“Я цією дорогою роками їздив, знаю тут кожну яму, а їх тисячі, а тепер бачу, що поменшало, російські танки дорогу дебело вирівняли, «велике будівництво» зробили, бодай їх, – з гіркою іронією коментує Микола Биченко. – Десятки тисяч тон броні тут катались туди-сюди, рештки асфальту в щебінь перетерли, ями загорнули.
Але не всім російським танкам пощастило повернутись цією дорогою додому. На узбіччі ще лежать
уламки того, що донедавна було грізною силою, а тепер її рештки розкидані на десятки метрів навколишніми полями. Далі обабіч дороги «виглядає» дуло покинутої гармати, націлене було в бік Тростянця.
В центр Бранцівки прибули з кількахвилинним запасом, тож дістав фотокамеру, аби зафіксувати наслідки нещодавніх обстрілів, чим викликав цікавість бійців ЗСУ, познайомились, розговорились.
“Я з Київщини, – розповідає здоровань із сивою бородою, – до війни працював у Польщі, коли почав збиратись додому, то друзі-поляки відмовляли, мовляв, не поспішай, бо у вас неспокійно, ось-ось війна почнеться. Я лише сміявся, зібрав валізу і повернувся. Моя дружина працює у Борисполі, того дня їхала на роботу, коли їй зателефонувала колега, мовляв вона
чує вибухи навколо. Знаючи характер колеги, яка з нічого вміє зробити проблеми, знову лише усміхнулись, дружина поїхала, а я увімкнув телевізор і побачив, що
росіяни вторглись в Україну, а за кілька хвилин дружина телефонує, що правда – чути бої. Відразу зібрав речі – у військкомат.
Тим часом біля зупинки збираються перші пасажири, щоб проїхатись в «район», хтось по готівку, хтось в лікарню, хтось в пенсійний, у Михайла Єгоровича не менш вагома причина відвідин Краснопілля:
“Як почався обстріл, шифер летить, скло летить, двері летять, схопив барсетку з документами, грошей там тисяча гривень була – і в грубку сховав, а самі мерщій з бабою ховатись в погріб, розповідає дідусь. – Просиділи до темна, вийшли, а електрики вже й немає. Швиденько давай з дружиною грубку розпалювати, щоб погрітися. Аж чую – щось не так пахне в
хаті, як завжди, і лише тоді про барсетку згадав, витягнув з вогню, паспорт «покрутило», їду оце міняти. А взагалі таке пережили, що й уві сні не присниться. Спочатку танки їхні пішли, я нарахував 56 штук, ці не зупинялися, поїхали на Жигайлівку і Боромлю, яку добре розмісили, а потім на Тростянець. А вже після танків заїхали «Урали» з солдатами, може чоловік десять чи й більше, з автоматами, кулеметами, почали по дворах ходити. «Оружіє єсть?». А яке у мене, 70-річного діда, «оружіє». Пройшлись до кінця центральної вулиці, може б і далі по селу пішли, а тут з
боку Жигайлівки їхні ж і влупили в наш бік, так вони й втекли. Он воронки залишились. У хатах вікна повилітали, та це все ніщо, в порівнянні, що Тростянець, Охтирка, Харків, Маріуполь пережили…Продовження. Початок на 1-й стор.
“Страшно було. Один день он туди гатили, – долучається до розмови ще один Єгорович, але Микола. – Тоді чуємо, по центру б’ють. А в останній день, перед тим як росіяни вийшли, десь он звідти гатили, бо через нашу хату свистіло. Вийдемо з погребу, як зайці, прислухаємось, гупнуло – рахуємо до 35, а далі чуємо вибухи десь у Семереньках, і так цілу ніч. Біля сільради хату розчахнуло, сільській раді теж дісталось, біля приміщення колишньої колгоспної контори теж бабахнуло, але вона й так без вікон стояла, а ось стіни витримали.
До речі, цю контрору колись давно «шабашники» з Донеччини збудували, а тепер знову повернулися, тільки вже з руйнуваннями
і зброєю, розповідали, що вони з ДНР. А в той день о 4-й ранку завантажились і виїхали, пів мішка патронів залишили після себе.
Так, в розмовах, прийшов час відправлятися далі за маршрутом, тиснемо руки захисникам і вирушаємо.
Чи змінилась вартість проїзду? – питають пасажири у водія.
Такий, як і був, – відповідає Микола Биченко.
Та я вже й не пам’ятаю, адже ніби сто років минуло. Дякуємо, що хоч раз на тиждень знову маємо
змогу до «цивілізації» проїхати.
Так, поки раз на тиждень, у четвер, а там, якщо все буде гаразд, може ще один рейс додамо, – з оптимізмом зазначає водій і запитує, чи не проти пасажири, якщо він їх ще й до Славгорода «покатає», де теж чекають автобус.
Та що ви, ми тільки за, хоч на людей подивимось, може кого знайомого зустрінемо, чогось новенького побачимо.
Серед «новенького» – блок-пости, на яких чергують українські захисники, і навіть перевірку паспортів пасажири сприймають з посмішками – наші ж тут стоять, наші перевіряють, наші охороняють, значить все буде добре, все буде Україна!
О. МОЦНИЙ
Газета “ПЕРЕМОГА”
Телефони для довідок (05459) 7-13-64, 050-064-94-14, 098-706-75-24
