Перш за все хотів би вибачитись перед Іваном Сергійовичем, адже наше знайомство відбулось
у Бранцівці ще до війни, а матеріал виходить лише зараз. Справа в тому, що вважав, що втратив один з своїх журналістських блокнотів, який, на щастя, таки знайшовся (от і не вір після цього, що рукописи не горять). Отже їздив у Бранцівку до війни у справах передплати, цікавився думкою селян про газету і слухав їх нарікання щодо закриття місцевого відділення пошти, незадовільної роботи пересувного відділення. Іван Сергійович відразу пішов «у наступ», і не на пошту, а на газету: «Не буду вас передплачувати. Я й вашим попередникам-редакторам не раз говорив, що фото в газеті
погані і текст замалим шрифтом друкують. Тепер фото гарні, і літери ніби більші, але все рівно мені щось не подобається. Зараз ще й всьому селу скажу, щоб ніхто не передплачував «Перемогу»!
Певна річ, від почутого закляк на місці, а Іван Сергійович після «гросмейстерської» паузи, з посмішкою змінив тон: «Злякались? Та заспокойтесь, жартую я, і сам завжди передплачую
районку, і односельцям раджу». Після короткого спілкування виявилось, що Іван Сергійович і моїх батьків знає, і в Краснопіллі у нього багато знайомих, і про історію Бранцівки він може багато чого розповісти.
ІВАНОВЕ ДИТИНСТВО
Народився мій співрозмовник у січні 1951 року на хуторі під Лозовим, що тоді мав типову назву Совєтский. Сьогодні там живе одна людина. Скоро й Бранцівка перетвориться на хутір, а за мого дитинства життя тут вирувало ого-го!, – розповідає Іван Сергійович. – Дітей тоді багато було, навіть до школи ходили у дві зміни – менші зранку, а старші після них. Пізніше збудували ще одну школу, дерев’яну, а згодом нову, сучасну, цегляну, яка тепер стоїть порожньою. Няньчила мене і виховувала до 18 років моя бабуся, яка відійшла в інші світи, коли їй було за 90. Хто мій рідний батько, я дізнався у 50-річному віці. Його доля виявилась трагічною, він вбив чоловіка, спіймавши того на «гарячому» на крадіжці власного майна. Він вже був старим, 80-річним дідусем, коли його судили, з тюрми він так і не повернувся.
Ні, я не був круглим сиротою, у мене була мама, але вона працювала у Софіївці. Час від часу навідувалась до нас з бабусею, пособляла по господарству, город сама орала. Коли йшла з Софіївки у Бранцівку, брала двох собак-вівчарок у дорогу, аби ті охороняли її від хижаків та бандитів.
Коли мова зайшла про банди, які наводили жах в навколишніх лісах у післявоєнні роки, не зміг утриматись і не запитати у сіврозмовника, який, за його словами, знає все про Бранцівку і його жителів – чому до них на десятиліття приклеїлось прозвизько «автоматчики»?
Колись задавав питання про місцеві банди вже покійному краєзнавцю, ветерану правоохоронних органів Леоніду Дмитровичу Дідоренку, який тоді з іронічною посмішкою відповів, що розповідати треба про хороших людей, а не про ту мерзоту, яка знущалась над селянами.
Дійсно, у післявоєнні роки тут були страшні банди, на хуторі ховалися, по лісах. Щось їм не сподобалось – убивали худобу, хати палили. Одну місцеву жінку під кригу пустили, люди їх дуже боялися, – розповідає Іван Сергійович. – Коли бандитів спіймали, то засудили до 25 років тюрми. Хтось по амністії вийшов, один втік, на хуторі переховувався, міліція вистежила, організували засідку. Була перестрілка, затримання.
Що цікаво, вже покійний син того бандита був дуже законослухняною, доброю людиною, якого любили і поважали односельці. Ось така історія. А щодо зброї і «автоматчиків», то після війни її достатньо на руках у селян було – і хіба ж тільки в Бранцівці. І в мене в дитинстві була рушниця, з якої не раз кабанів в навколишніх лісах полював і нікому не звітував ні про зброю, ні про мисливські трофеї. Так жили-виживали тоді.
«МАЛЕНЬКИЙ» ГОЛОВА КОЛГОСПУ
Та Іванове дитинство скоро закінчилось, прийшла пора освоювати не мисливську, а справжню зброю, навіть небезпечнішу за автомат.
З 1969 по 1971 рік проходив службу в Радянській Армії, служив заправником компонентів ракетного палива, заправляв ракети, навіть на Байконурі був, там і отримав інвалідність, – продовжує розповідь Іван Сергійович. – Пальці на руці тепер не згинаються від тих компонентів. Після армії все життя трудився у місцевому колгоспі водієм, електромеханіком, на зернозбиральних
і бурякозбиральних комбайнах працював. 14 останніх років перед виходом на пенсію крутив кермо колгоспного автобуса. Навіть працював «маленьким» головою колгоспу – був завідуючим дільницею, 20 років був членом правління колгоспу. Тоді не лише своїм роботи вистачало, із Західної України, з Донеччини «шабашники» на сезонні роботи приїздили заробити зерна чи копійку. А я їх із заробленим зерном аж на Західну Україну відвозив. І смішно, і грішно було, коли проводив інструктаж з техніки безпеки жінкам-гуцулкам, як треба встигнути за моїм сигналом швидко сховатися під брезент, якщо нас зупинять працівники державтоінспекції. І зупиняли, але я
був добрим вчителем і наставником – жодного разу не спіймали на «гарячому». Мій співрозмовник застав і розквіт Бранцівки і її занепад, каже, про село забули не вчора і не позавчора.
Потрібно було зробити дорогу від Мезенівки до Бранцівки, коли ще дозволяла економіка, коли були колгоспи, тепер, зрозуміло, навіть ремонтувати її ніхто не буде, бо немає кому по ній їздити. Раніше он тільки на тій вулиці було більше 70-корів, зараз й десятка не набереться, Хто мудріший, той вже давно виїхав, а тут ще й поштузакрили, що тепер робити пенсіонерам, які, здебільшого, тут залишились. Хіба ж набігаєшся за поштовою машиною? А як виживаємо? Хто молодший, їздять працювати у товариства у навколишні села. Мої діти і внуки теж виїхали із села, у великі начальники не вибились, та хіба це головне, я їх вчив, щоб жили чесно, повага від людей важливіша за посади, – зазначає Іван Сергійович Русінов, який володіє не лише величезним життєвим досвідом, а
й почуттям гумору.
А як без нього, тим більше сьогодні. Я, до речі, не вживаю алкоголю ще з 1981 року, і це мені не заважає бути в гарному настрої. Сміх подовжує життя і я точно знаю, що ще житиму 23 роки і вісім місяців. Тож всім бажаю і рекомендую за будь яких обставин не опускати руки.
До речі, нашу газету Іван Сергійович передплатив, спеціально завітавши до редакції.
О. МОЦНИЙ
Телефони для довідок (05459) 7-13-64, 050-064-94-14, 098-706-75-24
👍