Володимир Якович Іванов з Осоївки – старійшина лісівничого товариства Краснопільщини.
Великого досвіду і мудрості людина. 44 роки присвятив його Величності Лісові, 38 з яких
трудився у Краснопільському лісгоспі. Так вже розпорядилась доля, що навіть день народження Яковича, як звуть його односельці і колишні колеги, співпадає з Днем працівників лісового господарства. Починав техніком-лісоводом, помічником лісничого, працював лісничим аж до виходу на заслужений відпочинок у 2006 році. Спілкування з Володимиром Яковичем – одне
задоволення. Пам’ять має ясну, чітко і детально, а ще з гумором пригадує події свого нелегкого
лісівничого життя, при цьому зізнається, що не сам обирав для себе професію.
«СВОЮ РОБОТУ ОБРАВ ЗА ПОКЛИКОМ СЕРЦЯ» – ЦЕ НЕ ПРО НЬОГО
Володимир Якович зустрічає біля будинку у форменому зеленому кітелі з дубовими листками на шевроні, запрошує у двір, де кидається у вічі такого ж зеленого кольору трактор.
Все у Вас під колір лісу підібрано, – починаю знайомство. На що господар з усмішкою відповідає, що
трактор ще з заводу був зеленим, хоч і світлішим, а кітель одягнув, бо замерз.
-Не люблю форму ще з армії, коли гудзики аж до підборіддя дістають. Але від долі не втечеш, став лісничим, а тут теж форма, ще й краватку треба інколи вдягати, яку теж не люблю. Як начальство не бачило, то й не носив форму, але коли в Краснопілля їхав у лісгосп, то тут вже нікуди не подінешся, одягався, як на парад, – усмішкою запрошує до хати мій співрозмовник, додаючи: – А під цей кітель я сьогодні «цивільний» піджак вдягнув, бо, мабуть, і фотографувати мене будете?
Отже, народився Володимир Якович у Миропіллі 16 вересня переможного 1945 року, тут же ходив до школи, яку закінчив у 1961 році. Про вибір майбутньої професії особливо не задумувався.
-Чесне слово, навіть в старших класах остаточно не знав, ким же мені бути. Як там часто кажуть: «Свою роботу я обрав за покликом серця» – це не про мене, — розповідає Володимир Якович. — Коли ж постало питання, ким бути, мій батько сказав: «Іди, Володю, в лісне господарство. Ти ліс, полювання любиш. Взяв собі «ружішко» на плече, тай ходи по лісу», – згадує ті доленосні батькові слова Володимир Якович. – Батько мій полювання любив і мене часто з собою брав. Я тоді ще
«браконьєром» був, бо мисливський документ отримав лише на третьому курсі Рибінського технікуму лісового господарства, що в Ярославській області. Цей заклад мені теж рекомендував батько, бо в ньому навчались два його племінники. Як не дивно, навчатись мені сподобалось,
без проблем закінчив технікум у 1965 році, за направленням працював помічником лісничого в Івановській області.
Звідти пішов до армії. Треба ж було так статись, що у 1968 році вийшов наказ про дворічну строкову службу, у сусідній частині щасливі солдати-«дворічники» з чемоданами додому їдуть, а ми після трьох років ще дослужуємо. Ледь дочекався демобілізації, як належить, за неписаним законом два місяці «парубкував», а коли прийшов час влаштовуватись на роботу, хотів знову повернутись до Івановської області… Подруга у мене там була. Але знову дослухався батьківської поради залишитись і пошукати тут…. роботу. А Ви, мабуть, про подругу подумали, – сміється Володимир Якович
– Ось так батько знову, сам того не знаючи, вплинув на мою подальшу долю. А тим часом вісті про дипломованого спеціаліста швидко дістались керівництва Миропільського лісгоспу (так він тоді називався і відносився до Сумського лісгоспу). Скоро до будинку Іванових прибув «гінець» і запропонував Володимиру посаду лісотехніка у тодішньому Грунівському лісництві.
З СОКИРОЮ ПРОТИ ПРОГРЕСУ
З огляду на те, що трудовий стаж Володимира Яковича становить майже півстоліття, можна впевнено стверджувати, що й розвиток лісового господарства у нашому регіоні проходив на його очах. А порівняння сьогоднішньої матерільно-технічної бази підприємства викликає у колишнього лісничого іронічну посмішку. Каже, це навіть порівнювати не можна, умови праці тоді були дуже
важкими. Про механізацію і мріяти не могли! Все робилося вручну. Де потрібна була тяглова сила, використовували коней та волів.
-Зміни разючі. Коли прийшов працювати у лісництво, головним робочим інструментом була сокира, а сьогодні дядько з сокирою вже не козакує, – усміхається Якович. – Зараз приїхав трактор, промолотив міжряддя – красота! П’ять тракторів сьогодні у Осоївському лісництві, а коли я починав свій трудовий шлях, був один МТЗ і жодної машини. Я лише рік не застав волів, а між тим до 1968 року з Марченків у Суми возили волами дубову деревину для виготовлення фанери. І лісовози вантажили вручну. Уявіть собі – чотириметрові дуби, ясени на висоту причепа піднімали хлопці руками. Не дивно, що тоді дві бригади у лісництві працювали, в одній шість чоловік, в іншій сім.
Трелювали ліс тільки кіньми. Я вам більше скажу, коли нам дали трелювальний трактор, то хлопці цю технічну новинку сприйняли вороже. На тому тракторі їхали до місця, а трелювати, штабелювати деревину продовжували все рівно кіньми. До скандалу доходило. То в них «гусениця» спаде, то він не заводиться, все якусь причину знаходили. Зрештою, закінчилось тим, що втопили хлопці
його в болоті. Ох і трудне було то діло – освоювати техніку у нашому лісництві! Схожа ситуація була із бензопилами. Коли починав, була лише «Дружба». Важкувата. Потім «Урал» дали на бригаду, цей ще важчий, але потужніший. А вже потім «Штіль» прийшов – це казка! Якби зараз запропонували вальнику «Дружбу» із чистого золота поміняти на «Штіль», той навряд чи погодився. У 70-х роках був у нас у бригаді чоловік, дуже працьовитий, який звик пиляти лише лучковою пилкою. Уявіть собі, який це труд – валити ліс вручну, не дарма ж його прозвали «каторжним».
Дійшов технічний прогрес і до нього, дав лісгосп йому «Дружбу», навчили користуватись, пішов пиляти. А поряд сусідня бригада працює, прислухались – не чути звуку бензопили. Захвилювались, а може трапилось щось? Послали людину перевірити. А наш роботяга ту бензопилу відставив і знову вручну дерева валить.
«Не заводиться», – каже. Перевірили, завелась з першого разу. Зрозуміли, що неправду каже. Зрештою з часом таки змусили його «подружитись» з «Дружбою», але все рівно разом з бензопилою брав з собою свою улюблену лучкову пилку.
Говорячи про ліс і пристрасть до полювання Володимира Яковича, не могли обійти у розмові і цю тему. Чоловік каже, що рушниця і зараз у ідеальному стані, і документи всі в порядку, та здоров’я вже не те, щоб за козами ганятись. А дичини, за його словами, в навколишніх лісах завжди вистачало.
Свого часу на озимині по осені нараховував 24 голови козуль, бобрів завезли. А ще з Криму привезли оленів, їм тут сподобалось, почали приносити потомство, знову ж восени, як буряк на полі зібрали, то пастись на бурячище прийшло 54 оленя, – згадує Володимир Якович,
І лосів було багато, але їх іноземці поїли. Здивувались? Річ у тім, що їх м’ясо на експорт йшло, лісгоспам доводився план на відстріл цих тварин. Туші впольованих лосів відвозили на Суми. Так і вивели майже все поголів’я, тоді як відновленням ніхто не займався.
А ще Володимир Якович примітив, що давненько зайців не видно. Ніби на експорт не відправляли, а немає. Зате лисиця, як каже мій співрозмовник, «козакує». А взагалі з вухатими якось відразу не зрослось у лісництві.
У кінці 70-х з’явилась так звана продовольча програма, коли всі мали розводити кролів. І нам довели таке завдання, збудували клітки, завезли маточне поголів’я. Пішла справа, – розповідає Володимир Якович. – А тут хвороба. Як побачив я, що з тими кролями робиться, відразу із сусідом домашніх кроликів живою вагою здали. Ледь встигли, бо всі вухаті у лісництві пропали. Так
і закінчилась «кроляча» програма, а я з тих пір кролятини не вживаю, так на мене муки тварин подіяли.
РОБОТА У ЛІСІ – ЦЕ НАЙКРАЩИЙ ВІДПОЧИНОК
«Взяв собі «ружішко» на плече, тай ходи по лісу» – так уявляв роботу лісничого батько Володимира Яковича. А й справді, чим займається лісничий? Гуляє по лісу та насолоджується співом птахів? Вряди-годи проходиться стежками, ганяючи непроханих гостей і гріється на сонечку? Мабуть більшість саме так і думає. Володимир Якович не заперечує, все це теж було присутнє у
його роботі. Але не тільки. Чоловік загинає пальці, згадуючи свої професійні обов’язки: перш за все повинен добре знати життя лісу — мати спеціальну підготовку. Знати, що необхідно зробити для вирощування молодого лісу, як здійснити селекцію дерев різних порід, створити ділянки
високопродуктивних, швидкозростаючих лісових культур.
Він займався організацією і стежив за виконанням усіх лісогосподарських робіт: розведенням та відновленням лісу, збиранням насіння, доглядом за ґрунтом і станом дерев, проведенням меліоративних робіт тощо. І це далеко не повний перелік.
-Я ніколи не боявся лісу. Завжди добре орієнтувався в ньому. І огляди самовільних рубок після зими робив, заходив дуже далеко і жодного разу не заблукав, – сміється Якович. – А взагалі робота у лісі – це найкращий відпочинок. На пенсію пішов у 2006 році, хоча міг би без проблем працювати ще років десять. Якби не сімейні обставини, – вперше за час нашого спілкування з обличчя Володимира
Яковича зникла посмішка. Після деякою паузи він продовжив: – Дружина моя дуже тяжко захворіла, мав бути біля неї. У 2012 році її не стало, ось вже десять років, як я сам. Самотність, скажу я вам, це дуже погано і вона мене вже дістала. Коли була жива дружина, я взагалі не знав, що таке робота на кухні. Майже кожних вихідних приїздять із Сум до мене доньки з внуками, допомагають, чим
потрібно. Але я стараюсь все робити сам, потрошки, але не обтяжуючи нікого. Звісно, я колег не забуваю, а вони – мене. У мене город поряд з конторою Осоївського лісництва, тому часто заходжу.
Вже, мабуть, і очі їм намуляв, але не проганяють, принаймні на словах, а що там насправді думають, хто його знає, – сміється чоловік. – Ветеранів Краснопільський держлісгосп і Осоївське лісництво не забувають, вітають зі святами, запрошують на урочистості. В цьому році профком «Перемогу» мені
передплатив. Мені це приємно.. Я щиро вірю, що наше лісове господарство процвітатиме. Підприємство шанує своїх ветеранів, береже традиції та водночас постійно розвивається. Я радий,
що свою трудову діяльність присвятив саме лісівничій справі.
Вже проводжаючи за двір, Володимир Якович знову повертається до розмови про ліс.
– -Буває, як захочеться до лісу, брав і йшов. Але останні два-три роки ноги мене турбують. А дуже хочеться. Мене наш лісничий возив новою лісовою дорогою з Тимофіївки повз колишню тракторну бригаду до Сироватських лісів. Знаю, що роблять лісову дорогу до Марченків, хотів би
і там побувати. Звичайно, зміни разючі. Якби лісничий знову запропонував: «Якович, давай проїдемо по тих місцях, де ви працювали», точно б погодився.
О. МОЦНИЙ
Телефони для довідок (05459) 7-13-64, 050-064-94-14, 098-706-75-24
👍