Мальовниче село Миропільске розташоване біля витоків річок Прикіл та Удава. До селища примикають невеличкі лісові масиви урочища Малий Прикіл. Ще зовсім недавно там панувала мирна ідилія: квітучі сади, дружні сусіди, чепурні вулиці, затишні садиби… І, на жаль, поруч із селищем пролягає кордон з росією.
З початком війни все частішими, гучнішими та ближчими становились ворожі прильоти. Від них жителі Миропільського переховувались, гуртуючись у того у погребі, у кого він був надійніший.
«Я проживала сама і залишатись одній у будинку під обстрілами села було лячно», – згадує останні часи проживання у рідному селі Наталія Забара.
«Війна ще міцніше об’єднала серця односельчан Миропільського. В одній кухні облаштували цілий гуртожиток. Поставили ліжка і ночували там діти і дорослі….І, врешті, роз’єднала нас війна», – з неймовірним сумом у вологих очах розповідає пані Наталія.
«Я переїздила до Краснопілля, хто до обласного центру. Ми були і залишаємось однією дружною родиною. І в горі, і в радості тримаємось один одного. Сумуємо на відстані за нашим
селом та один за одним».
Менше години подорожі і нас зустрічають усміхнені, вже тепер мешканці Криничного. Міцні обійми та радість від зустрічі. Молодь і жінки старшого покоління раді візиту активної землячки Наталії Забари…
«У нас не так давно була зустріч односельців», – радісно повідомляє Лариса Маслова. «На жаль не у рідному селі, а у місті Суми. Там теж нас зустрічали колишні жителі Миропільського».
Зітхаючи, селяни поринають у спогади про життя, яке колись було сповнене радості та надій. А також про пригоди, що чекали на них з початком російського вторгення.
«Ми для наших захисників садили город. Готували їжу», – розвеселила компанію пані Наталія. «Коли вже копали картоплю, то щоб вороги нічого не запідозрили, для конспірації дали хлопцям жіночий
одяг. Ото було весело…
А одного разу там, в Миропільському, йдемо на цвинтар, один із хлопців теж пішов з нами, мовляв з місцевістю ознайомлюсь. Не довго довелося чекати ворожого прильоту. Так ми по таких чагарниках та кропиві бігли, падали, плакали і міцно тримались за руки з дівчатами».
Швидко сміх притих, адже не так вже й добре на чужині.
«Не те що нам дуже сподобалось Криничне, а мали рятувати життя як своє, так і домашньої
худоби», – розповідає Наталія Літвяк. «Ми 10 жовтня минулого року придбали тут будинок. Цього ж дня і переїхали, о 16-30 були вже тут. Адже їхали з корівкою, хотіли якоїсь стабільності. А
як же ще хотілось хоч переночувати у своєму домі. Але село вже активно розстрілювалось ворогом».
«Тут нас пустили до занедбаних будинків. Довелося потрудитись біля них, але дякуємо, що безкоштовно, проживаємо і у часі нас не обмежують господарі. – описує будні на новому місці Оксана Шаповалова.
« П р о д у к т и харчування та товари першої необхідності до нас привозять систематично, – підтримує розмову Наталія Іванівна Минтенко, – але придбати дрова, особливо за пенсію майже, нереально. Але живемо тим, що з Миропільського встигли взяти, тільки б не стріляли», – втирає
сльозу жінка.
Спогади про щасливе життя у рідному селі викликали неймовірні емоції у присутніх.
«Хочеться згадати, як турбувався про наше Миропільське Микола Калініченко. Завдяки йому у нашому селі було побудовано магазин. Відновлювались пошкоджені лінії електропередач.
Взимку від снігу розчищались вулиці нашого села. За потреби виділялись кошти в рахунок паю. Багато добрих справ ним було зроблено для нас і до початку війни і вже під час вторгнення
росії», – в один голос дякують власнику Агрофірми «Псьол» колишні жителі Миропільського.
Сум і радість, сміх і сльози принесла ця зустріч переселенцям з Миропільського.
«Ми ще двічі ходили додому», – Лариса і Оксана представниці молодшого покоління, та їх не злякала відстань у десять кілометрів до рідного села. «Навіть яблучок принесли. Це був вересень минулого року. А на сьогодні ми не знаємо, що там з нашими оселями та селом».
Згадались і традиційні щедрівки та колядки по Миропільському.«Збирались у мене», – спогади Наталії Забари викликають сміх у землячок, що свідчить про те, що веселі гості на Різдво побували у кожному домі.
«Одягали яскраві хустки моєї покійної мами і до пів ночі співали селом. Навіть тоді, коли
знали, що ворог за п’ятсот метрів».
«Не хочеться вірити, що ми назавжди покинули рідні місця та домівки», – Васюта Тетяна Павлівна ще у молоді роки була мешканкою Криничного. Але вимушене повернення на малу батьківщину не принесло радощів жінці.
І. ЗАГОРУЛЬКО. Газета “ПЕРЕМОГА”
Телефони для довідок (05459) 7-13-64, 050-064-94-14, 098-706-75-24
Скільки доль війна поламала😢