Під час нещодавнього візиту до села Рясне староста місцевого старостинського округу Валентина Володимирівна Мороз розповідала, як виживали місцеві жителі в умовах окупації, як доводилось вирішувати питання життєдіяльності села, зокрема відновлювати з односельцями під наглядом російських солдат пошкоджені вибухами лінії електропередач та водопостачання. «Возили нас росіяни з енергетиком Володимиром Миколайовичем Шаповалом і в УАЗиках, і в причепах вантажівок по всіх округах, де були обриви ліній», – розповідала Валентина Володимирівна, – «Скільки знаю цю людину, він завжди безвідмовний, готовий прийти на допомогу. Він, як професіонал-енергетик, затребуваний на тваринницькому комплексі ТОВ «ММК», хоч вже і на пенсії. Без таких людей важко було б у селі».
Звісно, після такої характеристики не міг поїхати з села, не поспілкувавшись з Володимиром
Миколайовичем, хоч це було не просто, адже чоловік не лише професіонал своєї справи,
а ще й скромна людина, але безвідмовна, як правильно говорила Валентина Володимирівна. Тож у спілкуванні Володимир Миколайович теж не відмовив.
На питання, як почувався під дулами автоматів, чоловік відповідає:
“Та хто його знає, може роки у мене вже такі, що соромно боятись, та й село не могло довго бути без електроенергії, а значить і без води, без тепла. 4 березня росіяни вперше вдарили по машдвору місцевого товариства, осколками в декількох місцях перебило високовольтні лінії, працівники Краснопільського РЕМу тоді не мали змоги приїхати в село і я їх розумію, бо росіяни відразу встановили блок-пости, ми тут бачили і чули, як день і ніч йшли колони їх техніки. Тож доводилось власними силами, майже без техніки, вручну все робити. У мене завжди було у помічниках чотири-п’ять місцевих чоловіків, адже робота ця фізично важка. Але намагались робити все якнайшвидше, щоб запустити насос і дати воду на комплекс.
Від війни страждають не лише люди, а й тварини. Немає електроенергії – немає й води, а малих поросят треба годувати, тож сипали зерно, мішками носили сніг з вулиці і засипали його в корита. Багато тоді загинуло поголів’я, щось роздали людям на м’ясо, але ж врятували підприємство, відтак сьогодні є робочі місця для селян, а це дуже важливо у ці складні часи. 8 березня вибухом посікло
водонапірну башту, вода витекла. Російські солдати, які жили в школі, через брак води не
могли запустити опалювальну систему, мерзли, ось тоді і наказали терміново ремонтувати водогін, а для надійності автоматчиків біля нас поставили. Взагалі, коли їм було потрібно, то й краснопільським енергетикам дозволили приїхати, ось так. Всього було, десь щось вибухне, порве дроти, телефонував до Красннопільського РЕМу, радились, як діяти в тій чи іншій ситуації, бувало, «кущами» діставався до підстанції, переключав на резервні лінії. Одним словом, як могли, робили свою роботу. Авзагалі не хотів би повернутись у ті часи”
Володимир Миколайович вже заробив собі заслужений відпочинок, але на роботу ходить й сьогодні, каже, не так для заробітку, як через бажання допомогти підприємству, де колись
починав свій трудовий шлях.
“Я народився у сусідньому селі Лісне, але ходив до школи, яка тоді розташовувалась у Ряснянському монастирі, тож можна сказати, що я місцевий, – продовжує мій співрозмовник. – Після навчання в Харкові повернувся до Рясного, як колгоспний стипендіат працював спочатку інспектором з охорони праці, а потім подався у електрики, ним і є по цей день. Живемо, як і всі селяни, тримаємо з дружиною пташине господарство, город обробляємо, а ось свиней вдома ніколи не тримали, бо заборонялось в плані безпеки, щоб бодай на комплекс якоїсь «зарази» не занесли. Все ніби є,
а радості, як було до війни, немає. Син жив і працював у Харкові, але їх район постійно піддається обстрілам, тож разом із сім’єю був змушений виїхати до Хмельнцького. Донька з дітьми живе в Рясному, але самі знаєте, що у нас теж не спокійно, б’ють росіяни по сусіднім селам, і до нас прилітає. Ось нещодавно міна впала на дорозі за кілька десятків метрів від прохідної нашого комплексу, в адмінприміщенні вікна посипались. Та й вдома протяг двері зачинить, а ти вже голову у плечі втягуєш, живемо увесь час у напрузі. Але все рівно віримо у краще, по іншому бути не може. А поки руки, ноги є, поки голова «варить», буду допомагати селу, підприємству, в ці важкі часи кожен має приносити якусь користь, по іншому ніяк”.
О. МОЦНИЙ
Телефони для довідок (05459) 7-13-64, 050-064-94-14, 098-706-75-24
