РІК ПРОВЕСТИ НА ПЕРЕДОВІЙ ДУЖЕ ВАЖКО, АЛЕ ХЛОПЦІ ТРИМАЛИСЯ
В минулому році наша газета стала лауреатом премії щорічного конкурсу Держприкордонслужби України «Смарагдова ліра» на кращі твори літератури, культури, мистецтва та журналістики. Окрилений успіхом наш колектив планував ро- звинути його і цього року, почали готувати серію матеріалів про прикордонників, ще до війни записали і ось це інтерв’ю з захисником України, прикордонником, який провів рік на Україно-російському кордоні на Луганщині, віч на віч з росіянами та сепаратистами. Оскільки Юрій і сьогодні боронить Україну в лавах тероборони, з питань безпеки не будемо вказувати його прізвище та населений пункт, звідки він родом.
Пане Юрію, традиційне для АТОвця запитання, як особисто Ви потрапили на війну?
Як і більшість українців, надійшла повістка з військкомату, це було в 2015 році, в призначений день я туди прийшов, ну і власне потрапив на фронт. Щоправда була одна невеличка проблема, на той момент в мене було троє неповнолітніх дітей, за законом мене не могли призвати до армії, тож довелося писати заяву на ім’я міністра оборони. Але все вирішилося, мою за- яву розглянули, задовільнили і я був направлений для проходження війсь- кової служби в Луганську область.
А де саме Ви проходили службу?
Це прикордонна застава Станично-Луганського району. Особисто я входив в загін, який контролював ділянку кордону в районі Красної Талів ки, був командиром секції АГС-17, це, якщо розшифрувати назву, означає автоматичний гранатомет станковий. Був я там рівно один рік, без відпусток, взагалі без будь яких перерв. Звісно, рік провести на передовій дуже важко, але хлопці трималися, розуміли, що це не просто необхідність, а навіть не знаю як правильно сказати, виживан- ня держави, нації напевно. Після року служби нас звільнили і я повернувся додому.
Ця ділянка кордону була дуже неспокійна?
Якщо казати про бойові дії, то обстріли були десь два- три рази на тиждень і з боку Росії, і з боку «сепарів» прилітало, і ми вже знали, якщо обстріл, то майже напевно слідом іде ДРГ – диверсанти. З боку РФ приходили «специ», професійні військові, із ними було складніше, а що стосується «ЛНР» то там і диверсанти були такі ж самі, як і їхня республіка. Але так чи інакше повоювати прийшлось добряче. Та нам ще пощастило, хлоп- ці, що стояли там до нас, в 2014 році, розповідали що в той час були спроби прориву кордону важкою технікою, були й БТР, й БМП. Нас Бог милував, зіткнення були, повторюся – тільки з ДРГ. Ну а взагалі на початку війни ситуація на кордонах була вкрай важка, були й провокації і спроби прориву через кордон, згадаймо Новоазовськ, який там був прорив, скільки наших хлопців загинуло і прикордонників в тому числі. А Луганська застава була в повній облозі, не зважаючи на це хлоп ці протрималися аж до 5 червня, коли бойовики просунулися вже вглиб Луганської області. Та що казати, таких прикладів безліч.
Задам неприємне питання, чи багато було втрат у ваших підрозділах? І ще одне, чи зустрічали Ви в частині своїх земляків?
Важко в це повірити, але «двохсотих» не було жодного. Не зважаючи на інтенсивність бойових дій втрат не було, ніхто не вірить але це правда. Звісно, були поранені- це війна, на жаль від цього нікуди не подінешся, але повторюся, загиблих, за весь рік моєї служби не було, це подарунок долі, бо загибель товариша – це страшна втра- та на війні. Гадаю, що втрат вдалося уникнути по-перше, завдяки високій професійності командирів, а по-друге, в нас все ж таки не було зіткнень із застосуванням важкої техніки. Не се- крет, що в сучасних умовах до загибелі приводять здебільшого обстріли, артилерійський, танкові, ракетні, як то «гради», «смерчі», від куль гине значно менше людей. Щодо другого питання, то я не просто зустрічав земляків, в нас там було справжнє краснопільське земляцтво прикордонників. З Краснопільської громади було понад десять хлопців. Це дуже приємно, а особливо приєм но, що всі повернулися додому.
Зараз багато говорять по бойовий незламний дух української армії, як на Вашу думку, це правда, чи просто якісь чергові фрази?
Дивіться, нас призивали на рік, але можна було піти і через 6 місяців, тобто звільнитися достроково, майже ніхто, за винятком поодиноких випадків, цього не зробив, всі залишались на повний термін, добровільно, без будь-яких примусів. Знов таки ми стикалися із спецпризначенцями з росії, ніхто не кинув зброю, не втік, всі діяли як слід, чітко, злагоджено. То який висновок – бойовий дух в нас дійсно на рівні, так і досі, ну а як може бути інакше, ми захищаємо Батьківщину, я не хочу жити в росії, просто не хочу!
Дуже Вам дякую за інтерв’ю, Ваші патріотичні погляди і рішучість, гадаю, будуть як заспокійливе для багатьох українців.
По іншому зараз не можна, часи не ті. Спілкувався Є. ЮРКІВСЬКИЙ
