Як зірка футболу стала директором
Миколо Васильовичу, ми знайомі з Вами досить давно, співпрацювали, коли Ви були начальником відділу молоді і спорту райдержадміністрації, але я і мріяти не міг про цю дружбу, коли ще будучи школярем, захоплювався Вашою грою за «Явір». То як зірка футболу стала директором?
Я корінний краснопільчанин, з дитинства любив спорт, тому і своє майбутнє пов’язував лише з ним.
Після закінчення інституту працював тренером у Барвінківській дитячо-юнацькій спортивній школі, паралельно грав за місцеву футбольну команду. У серпні 1984 року отримав запрошення від тодішнього директора Краснопільського держлісгоспу В. Д. Саєнка грати за місцевий «Явір». Тоді ніякої спортшколи у Краснопіллі не було, тому, звичайно, мови про посаду директора не велось, я повністю зосередився на матчах, адже саме в тому році «Явір» видав дивовижну серію перемог, вигравши всі турніри, в яких брав участь. Ми стали чемпіонами області серед колективів фізкультури, виграли перехідний турнір і здобули право виступати в першості України серед колективів фізкультури, виграли Кубок сезону, того ж року вийшли у фінал Кубка Ковпака, який відбувся у травні вже 1985 року у Краснопіллі і стали його володарями. Цей рекорд до сьогодні в області не підкорився жодній команді
Отже, грав я собі у футбол, а у вересні 1984 року мене запросив до себе тодішній завідуючий районним відділом освіти В. М. Шевель, який розповів про свої задуми щодо відкриття в районні дитячо-юнацької спортивної школи. «У тебе є досвід тренерської роботи, ти більш-менш знаєш структуру ДЮСШ, тому кращої кандидатури на даний момент у нас немає», – завершив розмову Віктор Михайлович. Мене формально працевлаштували вчителем фізкультури в Краснопільську СШ №1, а я тим часом взявся за вирішення організаційних питань, а їх було багато. Неодноразово з документами їздив у Київ, в Суми, а у листопаді зателефонувала тодішній директор Сумської обласної ДЮСШ Лариса Іванівна Ромен і повідомила довгоочікувану новину, що з Міністерства освіти УРСР надійшов наказ про дозвіл відкриття в Краснопіллі ДЮСШ.
Але ми не сиділи, склавши руки, в очікуванні наказу, тим часом займались підбором кадрів, намагались створити бодай якусь матеріальну базу, детально обговорювали, які відділення будуть діяти при майбутній школі і прийняли рішення, що це буде футбол, легка атлетика та лижні гонки. А повноцінно запрацювати школа, за словами Віктора Михайловича Шевеля, мала з 1 січня 1985 року.
Як вдалось за такий короткий час вирішити питання із приміщенням та, особливо, інвентарем, адже то був час суцільного дефіциту?
Звичайно, оскільки все починали робити з нуля, то й проблем було багато. Щодо приміщення, то саме в той час у Краснопіллі здано в експлуатацію нову, сучасну школу, тож звільнилось приміщення старої школи, де сьогодні знаходиться музична школа. В. М. Шевель привів мене туди, показав кілька колишніх класів: «Оце твоє господарство. Працюй!». Дав мені в підмогу кілька техпрацівників, адже після переїзду класи мали не надто привабливий вигляд. Дякуючи В. Д. Саєнку, встановили нові двері, десь замінили дошки на підлозі, пофарбували. Тепер у мене був свій кабінет, в якому першого січня 1985 року написав перший наказ про відкриття Краснопільської ДЮСШ з перерахованими вище відділеннями та про прийняття на роботу тренерів.
Щодо інвентаря, то він був, але якої якості – то вже інша справа. Пам’ятаю, як 31 грудня 1984 року, за день до відкриття школи, терміново поїхав на в Суми на базу, а там майже порожньо, але щось брати треба, щоб освоїти кошти. Набрав лиж, ролерів, але вони були такої низької якості, що ще багато років лежали без діла. Це сьогодні були б гроші, а якісного спортивного товару – скільки хочеш, а тоді треба «сумку» відвезти, щоб тобі підшукали якісь більш-менш нормальні лижі чи м’яча.
«Якби кадрове питання стосувалось футболу, то воно, вирішилось би одним дзвінком з райкому, а до лижних гонок ставились ще не надто серйозно»
А з підбором тренерських кадрів дефіциту не було?
Знаєте, щоб вирішити проблему з тренерами, теж довелось докласти багато зусиль. З футболом ще якось питання вирішували за рахунок «Явора», на неповні ставки вели групи я та Михайло Тимошенко, паралельно відкрили філії школи в Угроїдах, Славгороді. До відділення легкої атлетики залучали вчителів фізкультури, зокрема одним з перших тренерів став В. А. Турчак, В. П. Тарасенко. Взагалі спочатку відсотків 70-80 персоналу складали «погодинники», але мушу визнати, що це не заважало охоплювати чимало дітей, згодом почали проводили змагання серед вихованців нашої ДЮСШ.
А як пощастило долучити до тренерської діяльності Світлану Байду – нині Заслуженого тренера України?
Це цікава і в чомусь майже шпигунська історія. Спочатку на цій посаді я бачив теж вчителя фізкультури, нині покійного Володимира Павловича Сумця, адже знав про його захоплення лижами, що в школі він підібрав здібних хлопців і дівчат, але він не захотів залишати рідну школу, натомість порадив мені звернути увагу на молодого провізора із Краснопільської центральної аптеки Світлану Гергелу, яка давно займалась лижними гонками, виступала за інститутську команду. Пішов я в аптеку «на розвідку», познайомився із Світланою, розповів про те, що в районі ось-ось запрацює ДЮСШ, що там буде лижне відділення, для якого шукаємо тренера. Світлана Іванівна ініціативу підтримала, але зауважила, що з аптеки її навряд чи відпустять, адже отримала сюди направлення і має відпрацювати певний період. Той перший візит дав головне – я побачив вогник в очах Світлани і зрозумів, що за неї варто поборотись. Були кілька візитів до дирекції аптеки, але там і чути не хотіли про «переманювання» молодих кадрів. Якби подібне питання стосувалось футболу, то воно, мабуть, вирішилось би одним дзвінком з райкому, бо футбол тоді був елітним видом спорту як в країні, так і в районі, а до лижних гонок ставились ще не надто серйозно. Та я не здавався, було ще кілька візитів до керівництва аптеки і зрештою її відпустили, спочатку на півставки, а незабаром Світлана Іванівна стала повноцінним тренером з лижних гонок.
Так, день за днем, місяць за місяцем дитячо-юнацька школа все міцніше ставала на ноги. Щоправда якихось перемог на обласних рівнях поки не було, тим не менше тричі на рік проводили Спартакіаду ДЮСШ, при прийомі до школи діти здавали нормативи, проходили ретельний медогляд. Я й сьогодні своєму онуку інколи показую дані вихованців своєї першої групи з футболу, серед яких сьогоднішній директор ДЮСШ Володимир Мигаль, за скільки він пробігав 30-метрівку, як стрибав з місця, якорю була сила удару, одним словом, дотримувалися певної методики, а результати не забарилися. До речі мені дуже приємно, що Краснопільську ДЮСШ закінчив мій зять Чепусенко Станіслав, кілька років навчався у цьому закладі і мій внук Данііл, нині учень Сумського ліцею «Барса».
Як інспекторська поїздка зіграла вирішальну роль у відкритті відділення шахів
Миколо Васильовичу, відділення шахів також відкрилось при Вашому директорстві? Яка його історія?
Ті роки були насиченими в моєму житті, адже я не лише був директором, а й продовжував до 1987 року грати в складі «Явора», до того ж ще був інспектором при районному відділі освіти. Ось одна така інспекторська поїздка й зіграла вирішальну роль у відкритті відділення шахів. На початку 1986 року, разом з В. А. Турчаком, нас командирували інспектувати школу в Грабовському. Там і познайомились з Леонідом Петровичем Сітайлом, який на той час працював тут вчителем фізкультури. Відразу потрапили до нашої уваги шахові столи в школі, від дітей і педагогів почули, що Леонід Петрович – великий фанат цієї гри, проводить багато змагань в школі. Під час спілкування з ним почув, що крім всього Л. П. Сітайло – кандидат в майстри спорту з шахів. По приїзду в Краснопілля розповів про своє знайомство з неординарною особистістю В. М. Шевелю. Хочу зазначити, що кожен мій робочий день починався з кабінету Віктора Михайловича і він відіграв основну роль у створенні ДЮСШ, яка для нього стала справою честі. То ж не дивно, що згадка про Л. П. Сітайла без уваги не лишилась, тим більше, що В. М. Шевель теж був шанувальником шахів. Вже за кілька днів ми удвох з ним поїхали в с. Грабовське, познайомились ближче з Леонідом Петровичем, а по дорозі назад Володимир Михайлович коротко сказав: «Треба брати!». І знову я вирушив в обласну ДЮСШ до Л. І. Ромен, з якою в мене склались чудові робочі стосунки. Розповів про нашу ідею, що є людина, є приміщення під класи. Вона взяли все на замітку, а вже за тиждень всі формальності було вирішено.
Поки ми займалися організаційними питаннями, паралельно на нашій меблевій фабриці замовили кілька десятків шахових столів, обладнали класи. Леонід Петрович Сітайло, світла йому пам’ять, був унікальною людиною, фанатом справи, якій присвятив всього себе. Завдяки йому скоро були відкриті філії у Покровці, Великому Бобрику, Миропіллі. Л. П. Сітайло був чудовим педагогом, він привив любов до шахів багатьом дітям, він відбирав кращих серед учнівської молоді, школа незабаром вийшла на такий рівень, що не лише наші вихованці їздили на змагання, а й ми приймали в себе Всеукраїнські турніри.
До речі із проведенням одного такого турніру виникла цікава історія. Якось Леонід Петрович запропонував провести в Краснопіллі масштабний Всеукраїнський шаховий турнір, яку Віктор Михайлович Шевель відраз ж підтримав. Але нашого бажання тоді було замало, треба ще узгодити на рівні райкому. А там якраз нашу ідею сприйняли без особливого ентузіазму, адже таку кількість запрошених треба десь розміщати як на ночівлю, а готелю тоді ще не було. Проте напередодні візиту ми вже мали певні напрацювання і зрештою отримали згоду на квартирування учасників у колишньому таборі праці і відпочинку. На урочисте відкриття Всеукраїнських змагань, які проходили у фойє Палацу культури, запросили ветерана Є. В. Моїсеєва. Переступивши поріг закладу і побачивши велику кількість шахових столів і учасників, Євген Васильович вигукнув; «Ого! Оце так рівень!». Мабуть, саме в той момент ми й самі зрозуміли, яку масштабну справу вдалось організувати.
«Не хотів залишати своє «дітище», яке створював практично з «нуля»
Тим не менше Ваш директорський стаж виявився не тривалим. Що стало причиною переходу на іншу роботу?
Три роки я віддав Краснопільській ДЮСШ, аж поки в кінці 1987 року мене не викликали до райкому і не запропонували очолити районний комітет по фізичній культурі і спорту. Не скажу, що я був у захваті від тієї пропозиції, адже не хотів залишати своє «дітище», яке створював практично з «нуля», яке встиг полюбити і яке саме впевнено ставало на ноги. Мені запропонували подумати і тут же натякнули, що від такої «високої довіри» просто так не відмовляються. Та я не здавався і за підтримкою знову подався до директора обласної ДЮСШ. Л. І. Ромен приїхала до Краснопілля, переговорила з керівництвом району, але таке втручання не всім сподобалося, зрештою, на рішення райкому воно ніяк не вплинуло і мене призначили на нову посаду. Зрозуміло, що хотів на місце директора ДЮСШ знайти гідну заміну, тим паче, що відтепер кадрові питання у галузі спорту району безпосередньо входили в мої обов’язки. Із районного ФСТ «Колос» «переманив» В. Г. Стрикицю. Але директором ДЮСШ Віра Григорівна пропрацювала лише два роки, адже знайти їй гідну заміну в «Колосі» не вдалось, відтак довелось її «повертати». Знову були пошуки і третім директором ДЮСШ став М. Г. Лебеденко, далі в різні роки на цій посаді працювали А. О. Прилєпа, М. Ф. Завалій. Зараз на цій посаді успішно трудиться В. О. Мигаль.
Чи знадобився Вам досвід роботи в Барвінковому?
Барвінківська ДЮСШ «доросліша» від Краснопільської на 15 років, в кінці минулого року вона відзначила свій 50-річний ювілей. На початку свої директорської кар’єри я неодноразово їздив до колег в Барвінкове, з якими й досі підтримую дружні, теплі стосунки, вивчав їх досвід у складанні планів, веденні документації, тож з впевненістю можу сказати, що той досвід був безцінним.
Миколо Васильовичу, сьогодні, оглядаючись на ті три роки – незабутні для Вас і вже історичні для ДЮСШ, які моменти запам’ятались найбільше?
Як Вам сказати… Зрештою, посаду директора я не хотів залишати, в першу чергу тому, що вдалось підібрати команду справжніх фанатів, однодумців, з якими було легко працювати. Вони не лише пропонували, ініціювали якісь нововведення, а брали безпосередню участь в їх втіленні в життя. Тому практично кожен робочий день на посаді директора мені дорогий пам’ятний. Якось ми звернулись з до райкому з ініціативою віддати третю зміну в піонерському таборі, який тоді діяв в урочищі Дідовому, на потреби спортивної школи. Там не заперечували і протягом серпня вихованці усіх відділень, разом з тренерами, жили і тренувалися в таборі, грали у футбол і шахи, подорожували. Все це зближувало дітей, зав’язувалась дружба на довгі роки. Тож колись ми поклали початок, а сьогодні віж щирого серця бажаю школі, її директору, тренерському складу, вихованцям процвітання, спортивних успіхів.
О. МОЦНИЙ. З архіву газети “Перемоги”. січень 2020
Телефони для довідок (05459) 7-13-64, 050-064-94-14, 098-706-75-24
👍👍👍👍
Микола Васильович, Ви – справжній подвижник українського спорту. Ваша відданість справі вражає. Дякую за Ваш внесок у розвиток спорту в Краснопіллі.
Згадую ті часи, коли сам займався футболом у ДЮСШ. Завдяки таким людям, як Ви, спорт став невід’ємною частиною мого життя. Дякую!
Від щирого серця вітаю Миколу Васильовича з ювілеєм!
Це не просто історія, це ціла епоха в житті селища! Микола Васильович, Ви – легенда!
Шануємо і пам’ятаємо! Дякую за Ваш внесок у розвиток спорту
Це не просто інтерв’ю, це історія життя! Микола Васильович, Ви – справжній герой нашого часу
Дякую Вам за все, що Ви зробили для нас.