Новини Краснопільщини

15.11.2024

521

Люди

ДВІ ЛЮБОВІ СУМСЬКОЇ ВОЛОНТЕРКИ КАТЕРИНИ АНДРЄЄВОЇ (Частина І)

Сумчанка Катерина Андрєєва – волонтерка, яка має до двох десятків грамот від Сумської ОДА та
міської ради, її кандидатуру подали на відзнаку президента України, також вона нещодавня переможниця Сумського міського конкурсу «Молодіжна еліта» в номінації «Волонтерська діяльність».
Катерина опікується дітьми різних категорій: сиротами, дітьми у інтернатних закладах, дітьми
загиблих героїв, дітьми із вадами слуху, дітьми прикордоння, а також – дітками-аутистами, але
бідкається, що цій категорії рідко допомагає, сподівається, що з осені спланує своє життя і
матиме для цього більше часу. З першої хвилини знайомства, Катя просить звертатися до неї
без зайвої статечності, тож ми одразу переходимо на «ти». Година спілкування з молодою волонтеркою, і, здається, що цю людину знаєш вже не один рік.

Катю, яку маєш освіту?

За професією я юрист, маю вищу юридичну освіту, у 2013 році закінчила університет Ярослава Мудрого факультет прокуратури, я магістр права, юрист. Пам’ятаю, закінчила університет у липні, а на початку серпня мене направили на службу до Краснопільського району.

Що таке Краснопілля і де знаходиться, не уявляла, на той момент, мені, міській дівчинці, було страшно їхати десь із міста. Спочатку стажувалась у прокуратурі Краснопільського району, але через те, що я себе гарно зарекомендувала, мене атестували не за пів року, а через два місяці, тому через цей проміжок часу вже займала посаду прокурора прокуратури Краснопільського району.

Служба у Краснопіллі тривала близько півтора роки. Потім так склалися обставини, що прокурора району переводили в Буринь, ми з ним добре співпрацювали, тому я теж була направлена в те місто. Працювала потім в Сумах, а далі так в житті сталося, що вирішила залишити службу.

Катерино, відколи ти волонтериш?

У мене у житті дві любові – люблю дітей і тварин, бо що одні, що інші потребують захисту та піклування. Коли почалася ця страшна війна, з її першого дня знайомі дзвонили, казали: «Давай, виїзди, у тебе мала дитина», сину на той час було 5 років. Але я мала бути у Сумах.

І от коли не було у аптеках ліків, магазини спустошені, я телефонувала та просила допомоги у своїх друзів, які мешкали за кордоном в Західній Україні. Замовляли інсулін, бо залежні від нього люди і дня не проживуть. Тобто, моя діяльність почалася з ліків, потім захотілося допомагати дітям, хоча також шукала бронежилети, берці і все інше.

Але через якийсь час відчула духовне своє покликання – вирішила займатися дітьми. Раніше допомагала одному із дитячих будинків, але цього не афішувала, просто гроші на потреби перекидала, привозила багато речей. З початком повномасштабного вторгнення всі почали допомагати ЗСУ, а про дітей ніби забули. Я виставляла на сторінках у соцмережах інформацію про збори для дітей, то мене почали запитувати: «А що, їх не вивезли?» Тобто, люди навіть не проявляли інтересу до цієї категорії дітей, які мають статус сирота та діток, які позбавлені батьківського піклування.

Допомагали трьом дитячим закладам, це Хоружівка, там 48 дітей, Штепівка – 100 діток, які мають інтелектуальні вади та Сумський центр реабілітації.

У центрі реабілітації опікувалася дівчинкою Лізою і була у неї наставником. Зараз вона, дякувати Богу, у люблячій родині, у неї є мама, тато, її удочерили. Тож моя діяльність – це діти-сироти, я є наставником у п’яти таких дітей, яким вже сімнадцять і більше років, вони навчаються в училищі м.Суми, проживають у соціальних гуртожитках, у бабусь чи далеких родичів. У цих дітей немає батьків, або вони позбавлені прав.

У мене є дівчинка, яка втратила батьків на Донбасі, їх розстріляли у неї на очах. Я її веду по життю, одягаю, годую, їй вісімнадцять років, і це та гранична межа віку, коли вже інтернат не може
забрати, і про яку, на жаль, держава вже не піклується.

Інша категорія, це діти з вадами слуху, деякі з них не чують зовсім, спілкуються жестовою мовою. Вивчаю зараз цю мову, щоб їх розуміти, також опікуюся 10 дітками, які потребують слухових апаратів, їх вартість близько 60 тисяч гривень. Не в усіх батьків є можливість їх придбати.

На моїй сторінці в інстаграм ми збирали гроші (за добу майже 40 тисяч гривень). За них купили слуховий апарат хлопцю, якому на той момент було 19 років. У юнака є лише мама, яка працює прибиральницею і має ще одну дитину, їх сім’я мешкає у гуртожитку. Тобто, у хлопця взагалі не було шансів на те, що він почує, як співають птахи. Для мене це була біль. Зараз він чує завдяки апарату, навіть пішов працювати. Пам’ятаю його очі, коли ми поставили цей апарат, він каже: «Мам,
я тебе чую!». Ридали всі: його мама, я і лікар.

Також опікуюся дитячими інтернатами, забезпечуємо гуманітарною допомогою, взуттям, одягом.
За рекомендацією директорів цих закладів у минулому році майже на 300 тисяч гривень придбали бойлери, дивани, промислові плити для готування їжі – це все кошти іноземних фондів, я звертаюся з листом-проханням, описую ситуацію, вони мені телефонують, ми спілкуємося, даю контакт директора, представники фондів перевіряють чи дійсно є потреба, потім вже присилають донати, за
які ми придбали, підвезли, записали звіт з директором, дітками. Так починалося наше знайомство з іноземними донорами.

Четверта категорія дітей – діти прикордоння. Щомісяця виїжджаю на прикордоння. Ще одна категорія дітей, якою опікуюся – діти загиблих героїв Сумщини. Ми організовували поїздку вісьмох
діток з цих сімей разом з мамами у наметовий табір «Зелена черепаха» (Миколаївська область).

Фінансували поїздку «Нова Юкрейн», ГО «Туристична українська родина» м.Київ. Наша Благодійна організація «Європейський фонд допомоги», до якої я належу, зафінансували логістику, проїзд. Тобто там близько 20 тисяч гривень – проїзд у поїзді, автобусі, Макдональдс у Києві. У нас крутий директор Антон Сергійович Ніканоров, він мешкає в Тернополі, фонд має юридичну адресу у м.Київ. Я представник фонду у нашому регіоні. Благодійна організація «Європейський фонд допомоги» займається допомогою 90% дітям-сиротам, дітям в інтернатах по всій Україні та ЗСУ. Купуємо пікапи, ноші, акумулятори, машини, бронежилети, тепловізори, дрони.

Хочу наголосити, що в нашому фонді немає донатів, його фінансують підприємці і сам директор цього фонду, це особисті внески власників великих підприємств. Зарплати у нас немає, ми волонтери, це праця за покликом серця. Існує помилкова думка, що всі волонтери отримують кошти, чи грошову винагороду за свою роботу. Можливо у якихось фондах і отримують, але не в «Європейський фонд допомоги».

Так, людей часто цікавить питання за що живуть волонтери?

Я не приховую свої доходи, навіть сторіси знімала з цього приводу. У мене є чоловік, який працює
на двох роботах, також до війни я мала бізнес, займалася турами у Прип’ять та Чорнобиль. У мене
були авторські тури, возила в ту зону іноземців. Для них це було щось нове. На той момент вартість
перебування однієї людини в зоні Чорнобиля коштувала немало – 200$.

Цю роботу я дуже любила, відвідала Чорнобильську зону 87 разів. Страшно було починати на той момент цей бізнес, не знала чи зайде воно взагалі в Сумах, хоча в інших містах воно заходило
на «ура». У нашому місті теж зайшло, завжди було багато охочих. Ми їздили щосуботи та щонеділі, дві машини. Іноземці прилітали до Борисполя, а гіди, які працювали зі мною, їх зустрічали, розселяли, я везла сумчан, вони – іноземців. Я мала такий бізнес і цього не приховую.

Сподіваюся, коли закінчиться війна ми це відновимо, бо це моє, мені дуже подобалося. Зараз мене люди, працівники на заправках у напрямках Києва, прикордоння, Донбасу, Херсону пізнають, вітаються, як ото з далекобійниками, знають, яку каву п’ю, – посміхається Катерина.

Про що мріє Катерина Андрєєва?

Мріяла, коли була маленька, що у мене буде свій притулок для собак. Зараз мене теж не кидають дві мрії. Перша – мрію відкрити у Сумах приватний дитячий будинок, де будуть дітки, покинуті батьками віком від 4 до 17 років. У місті є будинок малютки, де мешкають дітки з народження і до 3-4 років. Я щодня телефоную в інтернати і питаю як діти, хто вибув, хто прибув, яка потрібна допомога. Коли ти проходиш всі ці шляхи і бачиш, як діти незахищені в житті, дуже хочеться мати свій приватний дитячий будинок. Сподіваюся, що я виграю грант, побудуємо такий будинок, і там буде люблячий колектив.

Це моя перша мрія, а друга – хочу притулок з собаками, але не такий, що ти маєш територію, неогороджену, будки стоять і песики на ланцюгах.

Хочу, щоб це був притулок для тварин, яких треба рятувати, які зазнали жорстокого поводження, не всіх собак, тобто не тих, з якими награлися, набридло і віддають комусь.

Мене розчаровує в людях, що немає людяності і розуміння, що треба інколи себе ставити на місце людини, якій тяжко. Тобто сьогодні ти пан, завтра ти пропав. У мене немає поняття оціночного, хтось там у Верховній Раді, а хтось нижче плінтуса – ми всі люди. Я ходжу до церкви, вірю в те, що треба простягнути руку допомоги і тобі повернеться у два рази більше. Якщо кожна людина мислила як я, добра було б більше, ніж зла. Але насамперед я звичайна людина, у мене немає
«корони»…
Спілкувалась О. КИСЛЕНКО, з архіву газети “ПЕРЕМОГА”

ДАЛІ БУДЕ