Олена на псевдо Соя, донька Валентини Саєвої, про яку ми вже розповідали. 21 липня виповнилося лише дев’ятнадцять, обрала для служби Третю штурмову бригаду ЗСУ.
«До цього підрозділу у мене є довіра. Є «Азов», але туди складніше потрапити через те, що дівчина, і фізіологічно дівчата слабші, як би ми не хотіли здаватися сильнішими. Це не сексизм. Тож до Третьої штурмової мені було легше потрапити, всі звичаї, традиції у цих підрозділах однакові. Є ідея, є побратимство, там за тебе горою і ти горою за всіх. В інших бригадах, коли проходила співбесіди, я цього не помітила.
У Третій штурмовій кожен ранок стоїмо в строю, читаємо молитву українського націоналіста, це нереальна атмосфера.
Коли хтось із побратимів загинув, віддаємо честь і під час молитви вважаємо, і це відчувається, що з нами душі полеглих побратимів. Не хочу ображати інші бригади, у нас одна з ними задача – знищити ворога, захищати своїх рідних. Але все ж є різниця, у нас своя дисципліна, своє побратимство, свій дух. Ми ніколи не відступимо назад, нас так виховують».
Навчаючись у школі, до повномасштабної війни дівчина хотіла бути слідчим, поліцейським, потім зрозуміла, що це трішки не те.
«І тут починається повномасштабне вторгнення, у Самотоївку входять орки, нам телефонують і говорять, що до нас у дім заходять кацапи, виламавши двері… І я уявила, як у дім, де у мене беззахисні коти, собаки, заходить зі зброєю ворог. Сам факт того, що в тебе зараз безпосередньо вдома ворог, який може сісти на твоє ліжко,чіпати твої речі, буде робити, що він захоче, це роздирає зсередини…»
Тому для дівчини питання про військову службу не стояло. Її двоюрідні брати – Дмитро і Сергій Саєви, безпосередньо брали участь у боротьбі проти ворога і загинули. Це ще і помста за братів. У вересні 2022 року Олена вступила до Правого сектору, де на її думку, ідеологія зашкалює, тому є щебільша мотивація.
Олена Саєва у Правому секторі була інформаційником, інструктором з тактичної медицини, проводила заняття у Сумах для цивільних.
«З тактичної медицини у мене база була, освіти не було. На даний час після курсів я сертифікований стрілець-санітар. У мене були брати, вони амбітні, в них були якісь мрії про сім’ю, просто жити, я сама молода, знаю що це таке. А в них це просто забрали, хочеться помсти за це, хоч якоїсь справедливості. Думаю, справедливості не існує, допоки ти не візьмешся за цю справедливість…»
У осередку Правого сектора дівчина познайомилася із своїм хлопцем Антоном, з рудим волоссям, харків’янином.
У неї на меті ніколи не було шукати собі пару, дівчина просто хотіла навчатися, розвиватися, робити кар’єру. Але, як виявилося, знайшла споріднену душу, яка максимально стала близькою. Олена знала, що у нього є зв’язки з «Азовом», їй дуже хотілося туди потрапити. Коли тільки познайомились, дівчина бачила його завжди невдоволеним, думала, харківський, «районний пацан», і звертатися до нього не буде. Але все ж наважилася.
«Звернулася до нього з проханням, щоб він запитав, як можна потрапити в Азов. Тільки но почув мої слова, відразу у нього погляд змінився. Ми почали спілкуватися на робочі теми, він опікувався у Всеукраїнському ПС інформаційним сектором, я була під його керівництвом. Він щось починав говорити, я доповнювала, і все, з’являлося ціле, спільне. Ми стали дуже близькими. Він вступив у 67 бригаду, став військовим. Йому на той момент вже було 20 років, скоро мало виповнитися 21, то міг виходити на бойові».
Так молоді люди спілкуючись, почали зустрічатися, він познайомив Олену зі своїми мамою і бабусею. До дівчини він ставився дуже відповідально, говорив, що вони вже, як маленька сім’я і через деякий час запропонував одружитися.
«Він сказав таку фразу: «Ми з тобою наче, як сім’я, а по факту від мене нічого не залишиться, якщо зі мною щось станеться, то хай якась фінансова підтримка тобі буде».
Олену обурили слова Антона, сказала, що тоді принципово не хоче одружуватися, адже вона з ним не через гроші. Він пояснив, що вона неправильно все зрозуміла. Дівчина пізніше усвідомила, чому Антон поспішав познайомити наречену з його мамою, щоб дівчина була не одна і щоб мама з бабусею не були самі. Він знав, що може загинути.
«До речі, був такий випадок. У мене була звичайна каблучка, він її собі одягнув на палець, потім не зміг зняти…Я кажу: «Ну добре, забирай». Він зробив мені пропозицію по відео, знявши ту каблучку, і через чотири дні пішов на бойові…
Ще я подарувала йому шеврон з лисичкою, бо був на неї схожий, був руденький, як сонечко. Цей шеврон він носив завжди з собою і цю каблучку. 18 березня його вже не було, а 20 числа його мама зателефонувала і запитала: «Антон, що у Бахмуті був, він загинув?»
Його рідні не знали, де він знаходився, знала лише я. Антон просив підтвердити мамі, що він на полігоні…Я взяла на себе цю відповідальність, бо він попросив».
Олена розуміла, що Антона вже немає, вона була вдома сама, мала проводити заняття з тактичної медицини у новій організації, але не змогла… Поїха- ла у Харків до коханого додому.
Антон ніби відчував свою загибель, підготував все, вдома речі свої залишив, документи, диплом забрав з університету, склав усе в теку, щоб коли його не стане, рідні просто пішли у військкомат і віддали цю папку.
«Після його загибелі лисичку мені не повернули, єдине, що повернули – цю каблучку у крові і обдерту. У морзі, коли я ходила на впізнання, сказали, що це єдине, що з ним було… Я організовувала поховання, шукала священника …
Він загинув 18, я дізналася 20 березня, тобто два дні жила життя, не знаючи, що його вже немає… А потім воно закінчилося…»
У Сої зараз немає такої мотивації, що вона йде воювати, щоб люди пили каву чи спокійно займалися своїми справами. Вона йде на війну, щоб помститися за братів, коханого і за свою сім’ю.
«Чесно, можливо це жорстоко, мені чхати на те, хочуть люди пити каву, чи ще щось робити. Хочу повернутися з війни, щоб у мене залишилися тато, мама, друзі, яких у мене не багато. Побратими – це окремо, але я хочу, коли повернуся, щоб хоча б оце моє коло залишилося цілим. Що можу, те й роблю.
І чого ще йду? Я буду медиком, хочу, щоб більше хлопців звідти повернулося. Мій Антон
не повернувся, але хочу, щоб до когось повернувся син, батько, коханий, нехай поранений, але хоча б живий. Мотивація – «латати» своїх хлопців, щоб вони поверталися живими. Ніяких мирних переговорів я не хочу і не бачу їх з московитами. Як з ними можна домовиться, як їм це можна пробачити? Росіяни забрали у мене життя…»
Олена навчається у СНАУ на юридичному факультеті, на правника, але не вважає себе студенткою, перший рік кожен день відвідувала пари, але постійно її з колії вибивала атмосфера. На другому році навчання Олена закрила одну сесію і взяла собі індивідуальний графік.
Другу сесію здавала онлайн, взявши з рекрут-центру відповідний документ для університету за підписом Білецького, командира ІІІ штурмової бригади.
«Спочатку долаєш у броні смугу перешкод, приходиш, а у тебе онлайн англійська мова. Викладач говорить: «Так, включайте камеру». Сидять всі такі в сорочечках, всі такі красиві, гарні…
Але мені було приємно, коли здавали цивільне право, я попросилася скласти трішки пізніше, бо на призначений час ніяк не могла, ми навчались штурмувати окопи. Мені дозволили скласти пізніше, але сказали підключити камеру, щоб зробити скрін, що я реально була присутня на іспиті. Я включаю камеру, дивлюся на себе – вся у багнюці, навколо мене люди у військовому строї, каски,
все таке, викладачка дивиться на мене і каже: «О, Боже!» і починає плакати.
Я кажу: «Так, дивіться, час іде, давайте поплачте, мені треба здавати сесію». Вона у відповідь: «Хай тебе Бог береже!» Мені було приємно, що мене підтримали».
Сої було некомфортно в самому університеті, бо однолітки не такі, як вона. Можливо, вона не така, як вони…
У них проблеми – то цигарок не купив, не погуляли, дівчата не звернули увагу, на вечірку батьки грошей не дали.
«Сиджу в аудиторії, у мене такі проблеми: «Коли вже ті вісімнадцять років, хочеться вже в лісосмугу, думаю, як збір швидше закрити, або мій троюрідний брат, військовий Ігор Саєв, зараз вже звільнений з військової служби, а тоді надіслав фото, а там урвище, пише: «Нам у хату прилетіло…» Це тяжко…
Нарешті закрила перший курс, навчалася гарно, була третьою у рейтингу, за це німецька компанія «Роял клаб» заплатила за три семестри мого навчання. Бо моя позиція така – чого йти на юридичний, вирішивши у майбутньому стати військовим юристом і при цьому погано навчатися».
Це ще одна причина, чому дівчина хоче взяти участь у війні, вона хоче бути професіоналом своєї справи. Щоб потім, коли зі своїми проблемами до неї звертатиметься військовий, вона відчувала його проблеми на духовному рівні.
«Не розумію тих студентів, які прокурили весь курс, батьки платять за них кошти, вони не навчаються, потім сесія, купляють курсову, навіть реферат, який не важко самому написати. А це немалі гроші, і навіщо таке навчання? Ти б краще пішов подавати снаряди хлопцям, від цього теж є користь, там навчають всьому».
У дівчини дуже радикальне бачення щодо ухилянтів. Якщо хтось боїться, що у війську тебе кинуть «на м’ясо», радить обирати бригаду самостійно, йти до них, проходити рекрутинговий центр,
співбесіду.
«У кожної людини у будь-якому випадку є освіта, навіть якщо це 9-11 класів, але ти вмієш ремонтувати машини, вмієш готувати, тобі знайдеться місце, і ти будеш впевнений, що ти самобрав. Як, наприклад, у нас. Приходить дівчина і говорить, що хоче бути штурмовиком. Добре, але ми тебе перевіримо, і вона здає всі фізичні тести, тренується, якщо не проходить, то вже не проходить. Після навчального центру взагалі всі проходять піхоту, вважаю, це правильно. Немає кумівства, панібратства. У нас всі командири, всі сержанти проходили піхоту, бо який ти командир, якщо не знаєш що це, і потім ти будеш підлеглих не просто посилати кудись, ти будеш їх з розумінням вести. Думаю, це правильно».
Олена Саєва вважає себе не віруючою людиною, не виключає, що колись увірує в усе, що завгодно. Але зараз вірує лише у наших військових, реальних богів, які роблять нереальні речі.
Завдяки їм всі можуть робити елементарні звичайні речі: спокійно говорити, попити води, зустрітися зі знайомими.
«Деякі хлопці вже загинули, і це важко сприймається, ти стараєшся не прив’язуватися, але це не виходить. Людина наскільки тобі близька, що ти готова за неї і в пекло лізти. І от телефонують і кажуть, що він «200», і все… Коли прийшла сюди, думала я найменша за зростом, він у мене 164 см. Але приходять нижчі, у нас є 22-річна дівчина, яка була у «Люті», бойовому підрозділі поліції, вона у нас зараз марксмен, але вона «паше» так… Сама маленька зростом, зброю тягне по землі, їй незручно, але вона вигляду не показує. Ця дівчина брала участь у бойових діях, і показала себе краще, ніж деякі хлопці.
Сама по собі вона мовчазна, а коли був штурм, деякі хлопці не хотіли залишити укриття, а вона перша пішла, сказала: «Пацани, зібралися, бігом».
Ще у нас є 53-річний дядько, він карликово зросту, він буде розвідником. Не всі його серйозно сприймали, але він паше так, що іншим не дано. Ми бігали крос, фізичний тест, він фінішував третій із 100 людей. І вже було нікому не смішно».
Олена пишається тим, що вона із Самотоївки, горда тим, що у Третій окремій штурмовій бригаді служив її односелець Владислав Шульга, який загинув. Всі в бригаді його пам’ятають і поважають. Також із захопленням розповідає про інструкторів, які там навчають. Гордиться своїм прізвищем,
яке походить від далекого козацького роду, адже Самотоївка, впевнена дівчина – це козаччина.
«Коли прийшла на співбесіду, там на кожного, хто до них бажає вступити, зібрані всі відомості, якщо ти щось не розказав, все одно воно випливе, бо служба працює ідеально. Я все про себе розповіла, до мене питань не було. Єдине сказали, що з Самотоївської школи вже хтось приходив. Я відповідаю: «Це Владислав Шульга, він загинув». Він реально був тигр, рекс.
Також у рекрут-центрі є інструктор Вишня з Азову, той, що вийшов з полону – легенда, нас тренують
легенди. Ти до нього можеш прийти просто поспілкуватися. По факту я ще ніхто, тільки готуюся, не накручую собі, що буду рексом, чи ще кимось. Мотивація може пропасти в будь-який момент, при першому обстрілі. Але ти пам’ятаєш, що твої побратими загинули за тебе, щоб ти далі продовжував боротьбу, ти ніколи не підеш назад. Не знаю, як відреагую, але якщо буду постійно тренуватися, навіть у шоковому стані, мої м’язи пам’ятатимуть все. Нас тренують максимально – фізично і психологічно.
Дівчина, коли приїздить додому, чує як люди жаліються, що дуже важко жити, що немає світла, чи ще якісь незначні проблеми.
«Люди не знають, як там хлопцям важко. У спеку у них кондиціонерів немає, може навіть води немає, а вони стоять, тримаються. Ми всі Саєви -міцні, маємо бойовий дух. Мої брати Саєви, військові, які загинули, мама, Ігор Саєв, я… Але я не хочу, щоб син Ігоря був військовим, я навіть готова віддати своє життя, аби дитина не бачила цієї війни. Ще підростають брати менші, племінники ростуть, я не хочу, щоб вони бачили війну».
Про вибір доньки піти до війська мама Валентина говорить, що якби вони з чоловіком її не підтримали, Олена все одно була б у ЗСУ, тому змирилися.
«Коли я йшла в учебку, мені все розповідала Лєна, вчила правилам поводження зі зброєю, як накласти турнікет. Форму вона мені купляла за свої кошти, коли я їхала до навчального центру, на Новий рік донька подарувала мені Янгола».
«Мама навчала мене раніше правильно борщ варити, а я її як розбирати зброю і таке інше. Берці, штани, куртку, фліску для мами, на все це допомогли зібрати побратими з Правого сектору. Я ні в кого не позичала грошей, хлопці просили карту і просто скидали кошти».
Поспілкувавшись з цими людьми, побачивши, як вони одна про одну піклуються, хочеться побажати їм, щоб були живі-здорові, Божого захисту, здійснення мрій, нехай оберігають їх
їхні янголи охоронці.
О. КИСЛЕНКО, газета “ПЕРЕМОГА”
Телефони для довідок (05459) 7-13-64, 050-064-94-14, 098-706-75-24
