Минуло більше року, як у сім’ї жительки селища Михайлівське Інни Мигаль трапилося велике горе – помер чоловік Олександр, а її донечки втратили батька, друга та головну підтримку у житті.
Відтоді молода жінка переїхала до обласного центру аби убезпечити своїх дівчаток Варю і Маринку від обстрілів та вибухів, які мешканці Краснопільської громади чують щоденно.
«Я народилася у Михайлівському, маю середньо-спеціальну освіту, закінчила Роменський коледж Київського національного економічного університету за спеціальністю «Виробництво тугоплавких, неметалевих силікатних матеріалів і виробів», тож працювала у ТОВ «Михайлівські вогнетриви»
за фахом. Починала зі шліфувальниці, потім була технологом у лабораторії, згодом стала її завідуючою. Маю майже 10-річний стаж роботи на цьому заводі».
Інна з чоловіком та донечками – 11-річною Варею та 6-річною Маринкою мешкали у рідному селищі, батьки трудилися на підприємстві, дівчатка росли їм на втіху. Коли почалася повномасштабна війна, Олександр дуже хвилювався за дівчаток, що вони у Михайлівському чують вибухи, казав виїздити за кордон, чи хоча б кудись, аби лише діти не бачили війни.
«Так і допереживався, що серце не витримало, тромб відірвався…Коли помер Саша, завод ще працював, я пішла у відпустку, після – вже не вийшла на роботу, не змогла. Ми там разом із чоловіком працювали. Звільнялася – йду заводом зі сльозами, згадала, як його завжди виглядала, а
він мені то кивав, то шуткуючи, кулака показував…»
Переїхавши у Суми, Інна, винаймала квартиру в районі Хіммістечка разом із двоюрідною сестрою Наталею і її синами. Після смерті Олександра молоду жінку дуже підтримують її родичі та куми, намагаються не залишати наодинці. Згодом сім’я Інни переїхала у інше житло, бо четверо дітей у одній квартирі, троє з яких школярі – це важко.
«Через якийсь час знайшли кімнату у гуртожитку і переїхали, тут будівля блочної системи, блок зачиняється, чистенько, акуратно. Сусіди гарні, умови проживання мені подобаються. У січні 2024 року отримала водійські права, знайшла роботу, працюю у магазині «Рона».
Доньки Інни навчаються дистанційно у Краснопільському ліцеї №1. Вони знають своїх вчителів, звикли до однокласників. На думку І.Мигаль, у сумських навчальних закладах так не буде, її дівчаткам буде складніше.
«Наші краснопільські вчителі пояснюють кілька разів матеріал, для тих, кому з дітей, що не зрозуміло, на перервах кажуть: «Дітки, відпочиньте від моніторів», також додатково
можуть пояснити індивідуально, на перерві.
Наші вчителі нам ближче, ми більше один одного знаємо, вони нас розуміють, входять
в положення, бо різні трапляються ситуації».
Із сусідами по гуртожитку у Інни склалися чудові стосунки, які теж, чим можуть, тим і
допомагають мамі з донечками. Вже почалися заняття у ліцеї, коли жінка їде на роботу, її школярки ще сплять, і їх не завжди виходить розбудити телефонним дзвінком, тож інколи це допомагають зробити сусідки, а деколи й термінові завдання вони можуть допомогти зробити.
«З житлом, можна сказати, пощастило, хоча кімната була не підготовлена, адже господарка не збиралася її здавати, просто по доброті своїй жінка ввійшла в положення, дізнавшись, що ми переселенці, з дітьми, що чоловік помер. І дякую їй величезне. Ми її знайшли за допомогою, як кажуть, «сарафанного» радіо. Сплата за житло у нас за помірну ціну, майже рік живемо тут, мене
все влаштовує».
Жінка отримує виплати як внутрішньо переміщена особа на дітей і на себе, на початку також була гуманітарна допомога у вигляді продуктових та інших наборів. Зараз сім’я живе за рахунок цих виплат, Інниної зарплати та вирощеної бабусею Олею, мамою Інни, м’яса, картоплі та інших овочів.
Найбільше жінка переживає за те, що у Сумах теж не так все гарно, часто лунають
повітряні тривоги, чи не кожного дня чути вибухи.
«Мешкаємо на третьому поверсі, у повітряну тривогу, коли страшно, сходимо на перший поверх до родичів. На днях як просвистіло над нами, було два прильоти, то душа була «у п’ятках» в усіх. Іноді йдемо ночувати до моєї двоюрідної сестри. Йдучи бачимо, як люди з дітками сидять просто неба на асфальті під будинком, малеча заморена, їх батьки йдуть з ковдрами… Моторошно то все…
Вони сходять з поверхів і перечикують повітряну тривогу, дехто прямує в укриття».
Інна Мигаль говорить, що більше місяця не була у рідному селищі і не уявляє, коли поїде туди наступного разу.
«У Михайлівському ще страшніше. Моя мама сказала, що краще поки не їхати, а побути у Сумах. Дівчатка за бабусею скучають, в неї господарство, городи. Обіцяла приїхати до нас на
кілька днів».
Інна працює п’ять днів на тиждень, має два вихідних. Вона вдячна керівництву, яке пішло на поступки працівницям, у кого діти шкільного віку, надають вихідні серед тижня.
«Мені треба побути присутньою хоча б кілька днів з дівчатами на уроках, подивитися, як вони вчаться. Варя підключалася на уроки через телефон, трішки пізніше купила їй ноутбук б/в, меншій Маринці, ноутбук торік пропонували у Краснопільському ліцеї. Ми брали, бо екран у телефона маленький, дуже не зручно, на літо повертали у навчальний заклад, у цьому навчальному
році теж скористаємося такою пропозицією».
Поки можливо, сім’я Мигалів житиме у обласному центрі, але коли стане занадто
гучно, будуть перебиратися подалі. Вночі Інна часто просинається, слухає, і не розуміє чи приснилися вибухи, чи насправді їх чує. Менша Маринка часто плаче, за татом, за бабусею скучає…
Перед початком навчального року мама з донечками, відвідали столицю України.
«На запрошення куми Валентини, яка мешкає у Києві, поїхали погостювати. У зоопарку побували, вперше – що я, що діти. Трохи розвіялися та відпочили. Коли сідали до автобусу, водій гучно зачинив двері, всі пасажири спокійні, а моя Варя злякалася…
Важко мені з дівчатками, але якби не підтримка рідних і знайомих, було б в рази
важче. Заради дітей тримаюся, буде гучніше – будемо подалі тікати…»
О.КИСЛЕНКО, газета “ПЕРЕМОГА”
Телефони для довідок (05459) 7-13-64, 050-064-94-14, 098-706-75-24
Війна понівежчила мільйрни доль і сімей
Забрали орки дитинство в наших діток. Свині вонючі
Підтримка рідних це найголовніше