Новини Краснопільщини

29.12.2024

132

Історія Люди

ПІЛОТ «ДИКОЇ» ЕСКАДРИЛЬЇ. Частина ІІ

З тієї пам’ятної першої ночі  на аеродромі афганського міста Кундуз мине багато часу. Скільки їх ще буде, тих днів і ночей, таких різних і водночас схожих своєю нервовістю, постійним очікуванням  небезпеки. І так майже два роки…

ЗАКІНЧЕННЯ. ПОЧАТОК ТУТ:

ТО «СТРІЛА», ТО «СТІНГЕР», ТО «БУР»… 

– За рік і дев’ять місяців наша ескадрилья не втратила жодного із 120 чоловік, – згадує мій співрозмовник Михайло. – Нас називали «дикою» ескадрильєю, вважаючи, що ми нічого не боялись. Насправді боялися, бо мало що розуміли в тій війні. Коли ж нас замінили хлопці без належної підготовки для польотів в гірській місцевості, ось тоді й пішли втрати, та й душмани з кожним днем війни набували все більшого досвіду у військових таборах Пакистану. Змінювалось і їх військове оснащення. Вже при нас почали з’являтись переносні зенітно-ракетні комплекси «Стріла-2» – наші, радянські, які Союз поставляв у різні «дружні» країни, а звідти вони якимось чином потрапляли в Афганістан. Пам’ятаю, як у навчальному класі ставили перед нами «Стрілу», офіцер-інструктор водить перед нею запалену цигарку в різні боки,  а теплова головка самонаведення повторює його рухи. На полігоні вже демонстрували дію на практиці: запускали на парашуті міну і слідом за нею запускали ракету. Та пройшла в лічених сантиметрах від цілі. Хтось з хлопців радісно вигукнув: «Не влучила!». Та нам було не до радощів – то ж невеличка міна, а не наші багатотонні вертольоти! Є різниця. А тут ще й американські «Стінгери» з’явились – теж серйозна зброя. Попри все літати треба, виконувати поставлені бойові задачі з патрулювання кордону, супроводження наших автоколон, знищення караванів із зброєю, тому й ми практично щодня вчились, як ухилятись від ракет, як правильно застосовувати  теплові «ловушки» тощо.  Літали лише парами і трійками. 

Взагалі, Афганістан – країна контрастів, це спостерігалось і у веденні війни – одні банди озброєні сучасними ракетним комплексами, із «Стінгерів» по радянських «вертушках» гатять,  інші банди на конях із гвинтівками-«бурами» в атаку йшли, але треба віддати їм належне – били вони з тих англійських «бурів» напрочуд влучно на відстані до пари кілометрів.

– Потрапляли ми під такі обстріли часто, – продовжує розповідь Михайло. – Відлітались, прийшли на базу, ніби все нормально, обстежуємо машину – то там дірка, то в іншому місці. Де, коли, в якій ущелині в нас влучили – ніхто не знає.  Одного разу влучили у лопастний гвинт, почали летіти ривками, ось тоді й з’явились перші сиві волосини.

«ТО ИЗМЕНА, ТО ЗАСАДА»

Після Кундуза  підрозділ мого співрозмовника перекинули до Шинданду – місце нове, задачі  залишались ті ж. патрулювання, стеження, знищення цілей. Інколи на вильоти із знищення ворожих таборів долучали когось із місцевих, що добре орієнтувались на місцевості. Одне з таких завдань добре запам’яталось Михайлу. А кому б не запам’яталось таке….

– Посадили нам в кабіну на місце бортмеханіка одного з таких «таємних агентів», летіли за його інструкціями, шукали необхідний кишлак. За наявною інформацію, там в одному з будинків переховувався польовий командир душманів, – продовжує розповідь колишній льотчик. –  Наша пара кружляла в горах кілька годин, за цей час найповільніший з бойовиків, навіть не поспішаючи вже давно міг накивати п’ятами, а наш «слідопит» все ніяк не може знайти потрібне місце. 

Знизились ледь не до землі, щоб він міг хоч за якимись ознаками вказати нам ціль. Нарешті афганець почав  махати руками, мовляв, знайшов! Вказаний ним будинок ми «відпрацювали» і почали розвертатись на базу. Помітили, що найбільше виконанню завдання радіє наш «пасажир», причому радів так, що вигукував якісь слова. Але ж він не знав, що його «катають» пілоти, які мали стати радниками, а значить знають місцеву мову.

А вигукував афганець наступне: «Нарешті я йому помстився!». Пізніше з’ясувалось,  що колись цей чоловік сватався до доньки господаря знищеного нами будинку, але той запросив завеликий «калим» з бідняка. Ось із таких моментів і складалась  та війна. Бідолагу-«штурмана»  кудись забрали і більше ми його не бачили. Зате через пару днів нас викликали на допит до «особіста», той аж захлинався від люті: «Що ви наробили, ви ж знищили будинок лояльної до нас, шанованої людини!». Ми у відповідь: «А хто ж нам таких інформаторів підсовує?». Зрештою пізніше довідалась розвідка, що наш «пасажир» був подвійним агентом, працював як на нас, так і на душманів. Що там приховувати – багато помилок допускало наше командування. Готували бойові операції в Генштабі великі генеральські чини за старими топографічними картами. Там, де десяток років тому була рівнина, вже давно «зеленка», або виросли населені пункти, немов фортеці. Хлопців-десантників кинуть у таку місцевість, а по ним ведуть вогонь із усіх боків. За кожною такою помилкою – життя наших хлопців. Тоді нас викликають на підмогу, летимо, рятуємо, вивозимо з-під обстрілу.  Якщо дозволяла місцевість, «ходили» на мінімальних висотах, рятуючись від «Стінгерів» і «Стріл», які вражали багато вертушок.

Інша справа – льотчики-винищувачі, «блакитна кров» радянських  ВПС, як їх між собою називали.  Ті били по цілям з висоти  шести кілометрів, інколи цілі ми їм вказували, викинувши спеціальні «маячки». Якось командир нашої ланки на прізвище Цой поставив задачу – взяти на  кожен вертоліт по чотири льотчика-винищувача, щоб ті краще орієнтувались на місцевості. Ну ми їх і «покатали» над ущелинами, над долинами, коли не зрозуміло, де небо, де гори, де земля. Як приземлилися, вони довго просили не говорити лякарям, що їм стало зле у вертольотах, а то чого доброго, від польотів відсторонять.

Не полегшувало життя нашим пілотам і відсутність кордонів між Афганістаном і сусідніми державами. Нерідко патрулювання на таких ділянках додавало клопіт і сивого волосся. Був такий випадок і в біографії мого співрозмовника.

– Все йшло, як завжди, патрулювали місцевість, дивились на прибори, на карту, скоро натрапили на озеро, яке раніше ніколи не бачили, та й на польотній карті, яку мали, його теж не було., – не без усмішки згадує події того дня Михайло. –  Нарешті прийшло усвідомлення, що ми перетнули Іранський кордон, і від цієї думки по спині побігли мурашки. За мить наші  підозри підтвердила сирена, яка сповіщала, що до нас наближаються літаки-перехоплювачі. Спустились ледь не до землі і тільки й встигнули краєм ока побачити, як над нами промчали два іранські  «Фантоми». Ледь вибралися звідти, але вдома на нас чекала неприємна розмова все з тими ж «особістами.  Від польотів тоді наш екіпаж на час слідства відсторони, адже це міжнародний скандал – два радянські вертольоти порушили іранський кордон. Але, Слава Богу, дипломати все владнали.

Ось така вийшла розмова. Після заміни з Афганістану мій співрозмовник потрапив в Ашхабад, де служив з 1981 по 1985 рік, потім була служба в Угорщині, після розпаду Союзу дослужував в різних частинах в Україні, у відпустку приїздив на Краснопільщину, де залишались батьки, друзі. Чоловік визнає, було багато малоприємних моментів під час війни, та й обличчя одні й ті ж набридали, та попри це дорого б заплатив сьогодні за те, щоб зустрітись з побратимами, знову побачити ті знайомі обличчя, які колись так набридали один одному.

О. МОЦНИЙ