Новини Краснопільщини

04.11.2024

691

Люди

Поет і воїн: Павло “Грай” Ступак

Коли він обирав собі позивний, то згадав мультфільм про бравих козаків. «Грай» – один із з них. Він мав найвищий зріст. Адже Павлові у зрості до двох метрів не вистачає лише 10 сантиметрів.
На час окупації села Чернеччина Павло ще був студентом. Здобував ступінь магістра. Саме тоді чоловік чітко вирішив для себе – має йти захищати свій дім і Батьківщину від російського окупанта. Звісно, були сльози мами.

Але Павло був впевнений у своєму рішенні. Відразу після закінчення вишу, 11 лютого 2023- го року чоловік почав пошуки вакансій у війську.

«Дізнався з медіа про компанію ЗСУ «Рекрутинг» – згадує Павло – «Ця компанія запрошувала добровольців, які мали бажання навчитись, бути дієвим у виконанні завдань. Я теж мав на меті
не просто поповнити ряди захисників,а навчитись тому, що дасть мені можливість бути максимально корисним.

Здобути певні навики та професіоналізм у боротьбі з ворогом. У цьому плані своїми умовами мене цілком задовольнила бригада Гвардії наступу Національної Гвардії України, яка була підпорядкована Міністерству внутрішніх справ України. Це був один із підрозділів «Азову».

Там склав присягу на вірність українському народові 31- го березня 2023-го року. Проходив службу в артилерії. Робота була пов’язана більше з логістикою ніж з бойовими діями. Через півроку за сімейними обставинами мене було переведено до Сумської області, у підрозділ піхоти. За шість місяців, повернувся в артилерію, де саме і мав бажання проходити службу.

А до цього були щасливе дитинство у рідній Чернеччині, де 12 липня 2000-го року і народився Павло Ступак. Далі – неповторна юність. Чітке бачення майбутньої професії. Юнак уявляв себе у юриспруденції. По закінченню Чернеччинської ЗОШ І-ІІІ ступенів вступив до Сумської філії Харківського національного університету внутрішніх справ. Ступінь бакалавра закінчив за фахом «Право», а магістратуру вже за спеціальністю «Правоохоронна діяльність».

Саме у студентські роки Павло написав перші вірші: «Це було на другому курсі університету. Я не пам’ятаю, що то був за вірш. Не найкращі часи я тоді переживав…І в особистому житті теж. То ж і вірші були більш депресивного характеру. Темна смуга була якась. Минулось… А вірші складати продовжую. Лиш тема інша…»

На сьогодні Павло Ступак з честю продовжує нести службу по захисту Батьківщини від лютого ворога і вважає, на даний час це своїм обов’язком. «Чи зробив би я якийсь інший вибір, якби відлічити час назад? Ні, я б сказав, що і повертати час не хотів би. Маю вже якісь досягнення,
досвід, надбані саме за цей час»

Про що на сьогодні вірші Павла Ступака? Про різне: «Пишу і про душевні переживання, ностальгую за дитинством, за добрими мирними часами, які, на жаль, не повернути.

Пишу про наші славнозвісні бригади захисників. Надихає мене українська міфологія.

Зараз написання віршів є для мене віддушиною. Пишуться вони у телефоні. Рима може прийти будь де і це має бути занотовано, аби здобути подальше продовження і завершення. Тому вся моя поезія у телефоні. Обліку своїх творів не веду. Загалом їх вже більше десяти у моєму поетичному арсеналі.

Плани, мрії? Війна навчила мене не будувати конкретних планів. Тут я побачив, наскільки вони є крихкими і відчув смак розчарування від відсутності їх реалізації. Є, звісно, якісь світлі, далекі мрії».

Ворогів об скелі кида
Й розриває вітролом,
Буревій реве щосили
Не просися у полон.
Не старайся молитвами
Хоч хвилину виграть ти,
Бачиш – ген, попід ногами
Із безодні звуть чорти.
Там, у лісі вовкулаки
Влаштували свій бенкет,
Не пройдуть ваші солдати
Через їхній добрий жест.
І на дубі чорний ворон

Мовчки крила розправля,
Дзьоб опустить на шоломи,
В пазурях тріщить броня.
Попід краєм, у долини
Мавки вам вінки плетуть,
Вам дорога в домовину,
Час пізнать Магори лють.
Не знайдете порятунку
Ви, собаки, у воді,
Водяний потягне хутко
Вниз, на чорний ганок свій.
Із гори, де хмари линуть
Відьми вам пророчать путь
Вам дорога до могили
Хай вас вдома вже не ждуть.
Розпадетесь на частини,
Лиш погляне Вій на вас.
Ріки сохнуть, тліють брили
І лиш смерть в його очах.
Там, у полі, при тополі
Полуденниці в руках
Вмить серпами ваші долі
Заховають у жнивах.
І чугайстер не дозволить
Заховатися в лісах,
Між дерев там Лихо ходить
Скрипить попіл на зубах.
І в печери не ховайтесь
Василіск не радий вам,
До світанку не старайтесь
Дати спокою очам.
На дорозі, у степах
Камінь чорний кров’ю плаче,
Череп в камінь вмурував
Сам Перун, що не пробачить.
Із могил повстане військо
Замордованих воїв,
Прийде вам погана звістка
Від Ареєвих синів.
Як повстануть гайдамаки,
Козаки візьмуть списи,
Заревуть в степу гармати
І заблищуть колії.
А із гір прийдуть опришки
І повстане Довбуш знов,
Гнів збере його сокира
Ворогам за їхнє зло.
Зло, віками дравше шкіру
З спин кріпацької сім’ї,
В бруд втоптало нашу віру
Ми здолаєм на війні.
І розіб’ються кайдани,
І окропить кров земля,
І Кобзар із Каменяром
Усміхнуться в небесах.
І повернуться зі схрону
Партизани до домів,
Знову усміхнеться доля
Шелестом дібров, гаїв.
Полетить степами сокіл
І на здобич упаде,
Сад вишневий біля дому
Цвітом білим зацвіте.
Сяйвом білим місяць повний
Стежку стелить по бору,
Вітер сивий виє вовком
У Холодному Яру.

Прийняв на себе той тягар
Який не всім під силу піднімати,
Тріск багаття, його жар
Мене уже не обпікали

Я там ходив, де фільми жахів
Нічого б нам не показали.
І там багато чого бачив
Але нічого, щоб сказати
Я знаю радість і печаль,
Я знаю смуток, знаю втому,
Я бачив, як горіла сталь,
Але давно не бачив дому.
Я знаю, як тремтить земля,
Хоча того хотів не знати,
Пізнав, що не в крові сім’я
Розбиті також бачив хати.
Я знаю, як болить нога,
Що прийняла свинець у себе,
В рази болючіша туга
За тими, хто у нашім серці.
Я знаю ціну тишині,
Що зараз мене лиш лякає,
Я так боюся самоти,
Хоч іншого життя не знаю.
Я знаю страх, що йде з тобою
Тримати лінію життя
І радість знаю, що приходить
З тобою разом з небуття.
Знаходив безліч розуміння
В мовчанні тих, хто поряд був,
Хотів згадати, що хотів я
Хотів згадати, та забув.
Я бачив правду, що так ранить
Чув добрі та погані вісті
Останнє слово чув від брата
Страшний знав смисл слова «двісті».
Я бачив, як назад додому
Везли героя на щиті.
Як на колінах всю колону
Стрічали старі і малі.
Як мати вийшла зустрічати
Єдину радість у житті,
Хитаючись, йшла до солдата,
Який для неї ще малий.
Я чув як плакали дівчата,
Коли в останню путь вели.
Але не чув, що мати плаче
Я чув, як виє дикий звір.
Не виють так на місяць вовки,
Воли на бойні не ревуть,
Від того крику в жилах крові
Не залишалось, й не вдихнуть.
Я бачив, як вони страждали,
Коли вбивали їх при всіх,
Коли весь світ плечами жавши.
Ледь стримував лукавий сміх.
Я відчував і безнадію,
Що з часом стала не чужа,
Вона давно вже вбила мрії
Про рідний дім, вишневий сад.
Не знаю, як воно, брехати
Про вірність тій, хто жде тебе.
Шкода, що знаю, як дівчата
Частенько кажуть « Не моє».
Я бачив розпач і байдужість,
З якою ми б’ємось тоді,
Коли нам дзвонять і говорять:
« Вже не люблю тебе, прости».
Я знаю, як говорять стіни,
Коли один на самоті,
Коли себе нікуди діти
Від тих думок, що ти один.
Я знаю точно, де мій ворог
І знаю, як згорає гнів
Я знаю голод, знаю холод
Але не знаю, де мій дім.

І. ЗАГОРУЛЬКО, газета “ПЕРЕМОГА”