Краснопілля! Моє ти рідненьке!
За тобою сумую в далекім краю.
За своєю домівкою, садом,квітками.
Зупинити війну цю,
Я у Бога молю!!!
Наталія Гончаренко
«Живемо у місті Липовець Вінницької області. Містечко красиве, охайне, Біля будинків скрізь квіти та фруктові дерева. О 9. 00 тут зупиняються перехожі і транспорт вшановуючи пам’ять полеглим воїнам. Онучкам Варя відвідує заняття у місцевій школі. У нас на Сумщині цього немає немає…» – Наталія Гончаренко про сьогодення родини.
А до цього були майже 37 щасливих років у мальовничому Краснопіллі. За цей час на життєвому шляху цієї талановитої жінки були випробування, були злети і поразки, було кохання і вірна дружба. Саме тут, свого часу Наталія Бобирєва створила сім’ю, народила донечку і отримала почесне звання «бабауся». Тут було стабільно, цікаво, змістовно і затишно аж до 24 –го лютого 2022 року.
«До Краснопілля я приїздила 1988 році із села Осоївка. Трудову діяльність розпочала в місцевому Будинку побуту. Любила шиття з дитинства. Дізналася, що при будинку побуту можна відвідувати курси і водночас працювати. Так і складалося. У 1989 –му році я вийшла заміж. Стала вже не «Наташею Бобирєвоє», а «Наталією Гончаренко» і змінила місце роботи. Посіла посаду сортувальниці у місцевому вузлі зв’язку, У 1990-му році наша сім’я поповнилась. Ми стали батьками чудової донечки Юлії. Після декретної відпустки я повернулась на роботу. Пошті я присвятила 12 років свого життя» – крокуємо минулим пані Наталії –«У країні все змінювалось. Стабільною була родина, любов до рідного краю, до квітів і пісень. Моя оселя завжди буяла квітами, а для пісні завжди знаходилось місце у моїй душі. Я була солісткою Районного палацу культури. Моєю наставницею з вокалу стала Лариса Давиденко. Залюбки готувалась і приймала участь у святкових заходах у Краснопіллі. Сцена мене окрилювала. Вдома в мене багато квітів. Особливо лілій. Їх водночас величні і ніжні квіти зачаровувало не лише мене. Восени любувалась хризантемами. Навесні -крокуси, нарциси, тюльпани і Жила як і всі, чомусь раділа, щось планувала…»
Останні роки Наталія працювала прибиральницею адміністративних приміщень у Держлісгоспі. Вісім років тому, подружжя пішло окремими життєвими шляхами. Життєлюбну, оптимістичну жінку це не зламало. Взявши кошти у кредит Вона придбала собі хатинку. «Донька вже мала свою сім’ю. Підростала внучка і вони жили окремо, але неподалік від мене, по одній вулиці» – продовжує розповідь Наталія –«Моя онучка Варвара народилася 24 лютого. На цей день ми планували її свято. А сусід-ворог все зруйнував. На роботу я ходила на 5 годину ранку. Вже одягала пальто, як пролунали вибухи і все небо було у червоному вогні. Я застигла на одному місці, не могла оволодіти собою. Серце вискакувало з грудей. Стали телефонувати діти, родичі, подруги… «ВІЙНА» – було епілогом всіх розмов. Так не хотілося в це вірити…»
Далі були нестерпні години неприйняття того, що відбувається. Витримавши паузу пані Наталія повертається до пекучих спогадів: «Не знали, що робити. Куди йти. Зять працює в ДСНС. Терміново був викликаний на службу. Ми ж з донькою та онучкою пішли до сховища що в лісгоспі. Туди сходилися люди. Пересидівши там до восьмої години почали розходитись домівками. Я на роботу деякий час не ходила. Проживала у дітей, приглядаючи за Варею.
Вони працювали. Зять – рятівник, а донька медпрацівниця. Ці служби функціонували безперервно. Потім, з квітня, наша установа відновила свою діяльність. Спочатку не повний день, а потім на повноцінний робочий день перейшов колектив. Від артобстрілів ховалися в сховищі. Так до літа минулого року намагались жити. Далі пішли зміни і в організації, і в обстрілах. Ворог до арти додав ракети, каби та шахеди, перетворюючи наше життя в пекло. Все частіше стали гинути люди. Краснопілля зазнавало значних руйнуваннь. В середині серпня опівночі ворог вдарив кабом по моїй вулиці…» – біль в очах Наталії і повертає до тих знайомих пекельних новин у нашому селищі – «Тієї ночі руйнувань зазнало багато будівель. Постраждали будинки і на сусідній вулиці і адмінприміщення Держлісгоспу. Мій дім зруйнований був частково. Будинки моїх сусідів ремонту не підлягають. Своє помешкання мені вдалося підремонтувати, завдяки зятю та Його друзям. Але життя у Краснопілля стало нестерпним. Евакуацію з селища оголосили 18 березня. Я не думала залишати своє містечко. Іще 18 числа я вночі була на зміні. На той час я вже працювала в охороні. Коли ворожі шахеди розбили лікарню, діти прийняли рішення виїжджати. Сказали мені: «Збиратися». Звісно, ж я не хотіла. Та тут знову прильоти. Світла і зв’язку не стало. І я, з болем у душі, залишила Краснопілля. Спочатку зупинились у Сумах, але не разом. Зять, з колегами залишився рятувати наше містечко. А ми з дівчатками поїхали на Вінничину» – далі розмова набуває ще щемливішого тону. Початок туги за батківщиною – «Прихистили нас чужі люди. На початку війни до них з Києва переїздила сестра чоловіка моєї доньки з синочком. Ввесь цей час вона живе у них. Погодились добрі люди надати прихисток і нам з юлею і Варею. Підшукуємо окреме житло, але все поки безрезультатно. Хоча в душі надія що скоро все скінчиться і я поїду додому садити картоплю. Молюся Богу щоб моя хатинка залишилась цілою. Щоб скоріше все це жахіття скінчилося, щоб наші захисники повернулися додому. щоб ми всі повернулися до свого Краснопілля. Там скоро розквітнуть наші квіти…»
Я хочу додому!
Я так хочу додому-
До своєї хатинки.
До свойого садочка,
До своїх квітників.
Обійняти сусідів,
Помолитися Богу-
У маленькій церковці,
Ворог що не добив.
Дуже хочеться миру.
Дуже хочеться тиші.
Щоб було як раніше,
Щоб було як колись.
Тільки так вже не буде.
Вже небуде – ніколи.
Все як сон той “кошмарний”
Що опівніч приснивсь
1 квітня 2025р
Наталія Гончаренко
Моє Краснопілля
Над Краснопіллям сонечко встає.
Чудовий ранок,золота пора.
Там робітник до трактора іде.
Біжить до школи жвава дітвора.
Краснопілля! Селище рідне моє.
Де поля і луки,ліси і сади.
Все це рідне, селище рідне моє.
Тут живемо разом і я,і ти.
Чудові люди в селищі живуть.
Ліси саджають, і сіють поля.
А восени зерно на тік везуть.
Така родюча є у нас земля.
Хай світить сонце ,в небі голубім.
Нехай шумлять ліси, колосяться жита.
Нехай ніколи “хмара грозова”
над Краснопіллям, і не проліта.
Хай світить сонечко-ясне, яскраве.
В небі “безхмарнім”, щоб без війни.
Хай процвітає наша держава.
І Краснопілля,і я,і ти!
Наталія Гончаренко
2000 рік
Телефони для довідок (05459) 7-13-64, 050-064-94-14, 098-706-75-24
