Катерині Вікторівні Дубині — 76 років. Вона — переселенка з Краснопілля, яке залишила 1 липня 2024 року. Каже: до останнього не вірила, що доведеться їхати надовго.
«Коли тільки почалася війна, росіяни йшли нашою вулицею — Вокзальною. У мене тоді гостювала сваха. Ми вийшли з нею, стояли біля двору, а вона рахувала танки. Вони дивились на нас, ми — на них. І тоді навіть не уявлялось, що вони йдуть з такою страшною війною. Здавалося — пройдуться трохи, полякають, чи покажуть власну нарваність та й назад підуть. Та з ними вже йшла біда…», -згадує Катерина Вікторівна.
Рішення виїжджати прийшло не одразу. До того, каже жінка, родина навіть встигла пристосуватися до життя в умовах війни: «Ми облаштували в квартирі місце, яке вважали більш-менш безпечним. У погребі зробили ліжко, поставили буржуйку — щоб можна було перечекати обстріли. Думали, якось переживемо».
Та переломним став день, коли російські війська вдарили по школі — майже навпроти її будинку. Після того обстрілу вже стало зрозуміло: треба їхати.
«Я нікому не побажаю так “понаїхати”»
У Сумах Катерина Вікторівна починала життя майже з нуля. «Я їхала з мінімумом речей. Не думала, що це надовго. Здавалося, що все скінчиться скоро», – розповідає пані Катерина.
Перші дні були непростими — не лише через втрату дому, а й через ставлення частини людей: «Було дуже неприємно чути “понаїхали”. Я не мовчала — відповідала. Казала: я ж не з власної волі поїхала зі свого дому. І нікому такого не побажаю».
Каже, особливо болісно було чути невдоволення від мешканців будинку, де тимчасово жила. Хоча згодом ситуація змінилася: «Один чоловік навіть приходив просити вибачення від імені мешканців. А з часом або я перестала реагувати, або люди стали більш розуміючими»., – ділиться жінка.
Катерина Вікторівна вважає: війна змінила всіх: «Ми всі стали трішки злішими. Але я на людей образи не тримаю».
Життя наново: від «Карітасу» до бібліотеки
Поступово жінка почала знаходити опору в новому середовищі.
«Коли отримувала гуманітарну допомогу, мені запропонували ходити на заняття для переселенців. Спочатку я не дуже хотіла — думала, що не моє. Але пішла — і залишилась», – розповідає.
У центрі Благодійного фонду «Карітас Суми» вона не лише спілкувалася, а й відкривала для себе нові заняття.
Хтось в’язав, чи вчився, хтось просто приходив поспілкуватися. Таких як і вона, вимушених переселенців, водили в музеї, театри, організовували екскурсії. Навіть на природу виїжджали — кашу варили, щоб більше згуртуватися.
Саме там вона вперше почала робити поробки.
«Я навчилася робити паперові квіти. Перші, що виготовила відвезла у Краснопілля, коли ще могла туди їздити. Дуже хочу знову поїхати — на могилу до мами, і віднести їй ті квіти», – з болем говорить жінка.
Згодом, коли один із проєктів завершився, жінка не залишилась наодинці.
«Донька підказала піти в бібліотеку. І тепер ми там збираємося. Я сама організувала групу — десь 12 людей. До нас приєдналися і сумчани. Ми спілкуємося, малюємо, п’ємо чай, зустрічаємося з психологами. У бібліотеці створили всі умови, щоб ми не сумували», – розповідає Катерина Вікторівна
Каже, ці зустрічі стали справжньою підтримкою: «Багато людей самотні. Для них це — розрада. Та й для мене теж».
У підтвердження власних слів Катерина Вікторівна показує власноруч розписані сумки, декоровану пляшку, розписані дерев’яні сувеніри. Її щира, навіть дитяча радість передається і нам, працівникам редакції.
«У мене було 23 кущі троянд…»
Дім у Краснопіллі для Катерини Вікторівни — це не просто будинок – це її життя. З його радощами і проблемами.
«У мене гарний будинок, син усе робив — двоповерховий, з ремонтом. Теплиці, город… Я навіть ще донедавна привозила в Суми огірки, перець — пригощала знайомих. Цього року не знаю, чи вдасться щось посадити», – ділиться жінка .
Особливою гордістю були квіти..
«У мене було 23 кущі троянд. А для плетистої син зробив арку, і вона її обплела на висоту майже другого поверху… Коли я востаннє приїжджала, дивлюся — все заросло бур’яном, а ті троянди цвітуть. Наче й посміхаються мені з того бур’яну…», – згадує
Після паузи додає: «Життя дало велику тріщину…»
Життя в Краснопіллі
У Краснопілля вона приїхала молодою спеціалісткою після технікуму.
«Я закінчила Дніпропетровський технологічний технікум. Таких було всього два в Україні. Могла обрати Суми, Лебедин або Краснопілля — обрала Краснопілля, бо сама з села, думала, так легше буде адаптуватися», – згадує жінка.
Там і залишилася на все життя. Вийшла заміж, народила і виростила сина і доньку, подбала про їх вищу освіту. Нині обоє стали педагогами.
«Було непросто,- згадує Катерина Вікторівна, – адже з чоловіком ми розлучилися і вся відповідальність за дітей лягла на мої плечі, але я завжди вважала, що освіта — це головне».
34 роки пропрацювала на хлібоприймальному пункті. Очолювала профсоюзну організацію підприємства. Згадує, що організовувала багато екскурсій. Об’їздили з колегами чи не весь Радянський Союз, курортні міста України.
Згодом, коли вийшла на пенсію, влаштувалась завгоспом у місцеве ПТУ, де пропрацювала два роки. Після цього ще 10 років у дитячому садку була сторожем. .
Так до 70 років працювала. І тільки перехворівши на коронавірус, вирішила, що досить працювати. Але спокійної старості не вийшло. Її забрала війна.
Жодної ностальгії за «совком»
Попри те, що Катерина Вікторівна має чимало теплих спогадів про життя у радянські часи, вона категорично не підтримує ідею відновлення СРСР, яку активно просуває росія.
«Я виступаю за те, щоб була Україна — незалежна і вільна держава. Так, у минулому було багато хорошого, але це не означає, що треба повертатися назад», — говорить вона.
Водночас жінка додає: виступає за відкритість і розвиток: «Я за те, щоб люди знали мови, перш за все державну, а потім – інші. Будь-яка мова — це знання. Але це не має нічого спільного з політикою чи залежністю від іншої держави».
Окремо Катерина Вікторівна говорить про своє бачення майбутніх відносин із Росією — передусім на рівні безпеки.
«Колись у прикордонних селах люди ходили туди-сюди без особливих обмежень. У моєї подруги в Грабовському було так: кілька разів на день переходили кордон, спілкувалися, їздили один до одного. Усе було мирно», — згадує вона.
Але, за її словами, після пережитого це вже неможливо: «Такого кордону, як був раніше, більше бути не може. Він має бути закритим і контрольованим. Людина повинна чітко розуміти, куди і з якою метою вона йде».
Водночас вона переконана: Україна має залишатися відкритою до світу.
«Ми повинні спілкуватися з іншими державами, розвиватися, але при цьому залишатися незалежними. Бо сусіда ми не обираємо, але маємо пам’ятати, який він є».
«Треба жити і щось робити»
Попри все пережите, Катерина Вікторівна намагається не втрачати оптимізму: «Я така людина — не буду сидіти і плакати. Хоча інколи дуже хочеться. Але ж від цього нічого не зміниться. Треба вставати і щось робити».
Своє нинішнє життя навіть жартома називає «бурхливим»: «Я стільки зараз роблю, скільки, може, раніше й не робила».
Тим, хто досі залишається під обстрілами, жінка радить не зволікати: «Треба виїжджати. Коли виїжджаєш вчасно — маєш змогу хоч щось із нажитого з собою забрати. А головне — залишаєшся живим».
Вона наводить приклад подруги з Грабовського, якій довелося кілька разів переїжджати, перш ніж знайти нове місце. «Життя можна налагодити. Головне — що ти живий», – вважає переселенка.
«Я точно повернуся»
Попри нове життя, думками Катерина Вікторівна — вдома.
«Я точно знаю, що поїду у Краснопілля. Тільки не знаю — коли», – твердо говорить вона. І додає тихо: «Як би нас не підтримували, що б не робили — ввечері сидиш у чужій квартирі і так хочеться додому… у своє квітуче Краснопілля».
Та віру не втрачає:. «Я налаштована оптимістично. Дуже хочу побачити нашу перемогу. Я навіть уявляю, як десь (на цих словах, її очі хитро посміхаються) підіймається наш великий прапор», – усміхаючись, резюмує Катерина Вікторівна.
Світлана Шовкопляс, газета “ПЕРЕМОГА”
Телефони для довідок (05459) 7-13-64, 050-064-94-14, 098-706-75-24
🙏💙💛