Новини Краснопільщини

26.02.2024

1669

Незабутні імена

🖤 ЛЕЙТЕНАНТ ДМИТРО КОТЕНКО ЗАГИНУВ 26 ЛЮТОГО, НА ТРЕТІЙ ДЕНЬ РОСІЙСЬКОГО ВТОРГНЕНЯ. ЙОМУ БУВ ЛИШЕ 21 РІК

Тепер вже не згадаю, хто з колег-журналістів скинув посилання на статтю журналістки BBC News
Україна Джоель Гантер від 21 березня 2022 року «У Львові поховали молодого бійця. Його батьки в облозі на Східній Україні». Мовляв, почитай, яка неймовірно сумна історія. Вже за кілька годин дізнався, що цей молодий Воїн – Герой є Дмитро Котенко із Грабовського. Звичайно, була спокуса спочатку зробити репост матеріалу на сторінці газети у соціальній мережі, а після того, як газета відновила вихід – і на її шпальтах, тим паче, що до редакції почали надходити питання, чому ми обмежились коротеньким повідомленням про Дмитра, тоді як він заслуговує більшого? Чесно кажучи, навіть за те коротеньке повідомлення довелось похвилюватись, чи не поспішили, адже односельчани родини Котенків розповідали, що вони не вірять у смерть свого сина, не хочуть про це навіть чути. Минув майже рік, поки все ж насмілився завітати до Валентини Миколаївни і Миколи Івановича Котенків, щоб поговорити про їх сина.

-Час не лікує, нам і досі не віриться, що Діми немає, всі чекаємо на нього, і я, і тато, бабуся, і його десятирічний та чотирнадцятирічний братики. Знаєте, як воно буває, коли є віра в щось, сподівання, то й за соломинку хапаєшся. Ми вже й до провидиць зверталися, всі вони говорять, що живий наш Діма, що важко йому зараз, але живий. Та все ж наважились з чоловіком у Львів на кладовище поїхати, побули на могилці, і якось легше на душі стало, – витираючи сльози, розповідає Валентина Миколаївна. – Після цього наважились отримати його орден Богдана Хмельницького III ступеня, яким нашого сина нагородили посмертно. Так і живемо, ніби й могила є, а все ж чекаємо на сина….

НА ШЛЯХУ ДО МРІЇ
Наразі родина Котенків живе у Краснопіллі, куди переїхали із свого рідного Грабовського.

– Хата у нас там на горі, тож добре прострілюється з боку росіян, на початку вторгнення два місяці без світла жили, бачили, як заходили колони через наше село, і як виходили, як везли награбоване теж бачили. У нас же два хлопчики ще є, обом навчатись потрібно, а село під обстрілами майже постійно, тож позбулись господарства, бабусю хвору на руках з хати виносили і в орендовану квартиру заносили. – розповідає Микола Іванович Котенко. – А в селі у нас все було, і бички, і
поросята… Війна, що тут сказати…

А ще в Грабовському залишились їх спогади про Діму, який, за словами як рідних, так і односельчан, був добрим, товариським хлопчаком, міг знайти спільну мову і з ровесниками, і з старшими.

-Однокласники, вчителі його любили, Діма якщо щось робив, то намагався зробити це якнайкраще, взагалі бути першим – це його основна риса характеру, а ще дуже техніку любив. Це в нього від батька, з яким ще з дитинства у посівну і жнива на полі разом пропадали, – згадує Валентина Миколаївна. – Вже пізніше, коли на канікули приїздив, міг батькового «Жигуля» за ніч
з хлопцями по гвинтику перебрати. І хоч військових у роду Котенків ніколи не було, та коли
Дмитро висловив своє бажання продовжити навчання у Сумському кадетському корпусі, сприйняли це без подиву і відмовляти не стали.

-Бути військовим – це мрія всього його життя, а хіба можна руйнувати мрії? Не пустити, відмовити Діму не могли та й не збиралися цього робити, він старанно і впевнено йшов до своєї цілі, відмінно закінчив школу, із відзнаками – кадетський корпус, а пізніше і Одеську військову академію. По великому рахунку, після вступу до академії ми сина вже й не бачили, коли був кадетом, то на вихідні
приїздив, а з Одеси лише раз влітку на канікули приїхав у Грабовське.

А на 3-4 курсах взагалі практично увесь час на полігонах перебував. Але свою відсутність компенсував телефонними дзвінками, щодня телефонував, на наші питання про його справи відповідь була одна – все добре! А скільки радощів було, коли Діма перший раз з парашутом стрибнув. Це саме вихідний день був, я на базар пішла в селі, а тут він телефонує, буквально кричить у слухавку: «Мамо! Перший є!». А вже потім почав спокійно відповідати на мої питання, що його
перший стрибок мав відбутися раніше, але його кілька разів відкладали через погану погоду, але
зрештою таки стрибнув. Поділився емоціями, що страху не було, бо навіть не зрозумів, що сталося. В голові лише прокручував все, чого вчили на заняттях, як згрупуватись тощо. Пізніше стрибки з парашутом стали для Діми чимось буденним, було їх до півсотні в різну погоду, і вдень, і вночі, – розповідає Валентина Миколаївна.

Після закінчення факультету підготовки спеціалістів Десантно-штурмових військ Військової академії (м.Одеса), в середині липня лейтенант Дмитро Котенко отримав призначення до 80-ї окремої десантно-штурмової бригади і вирушив до місця її дислокації у м. Львів. По голосу сина в телефонних розмовах, батьки відчували, що служба Дмитру подобається, а тут ще й в особистому житті хлопця сталися приємні зміни, познайомився на весіллі друга з дівчиною, теж військовою. На новорічні свята мали з нею приїхати в гості до Грабовського, та в останню мить Дмитро зателефонував рідним із неприємною звісткою, що із служби його не відпускають.

Невеличка неприємність, не більше, подумали тоді рідні Дмитра, адже попереду ціле життя, обов’язково приїдуть іншим разом. Але цьому «потім» вже не бути ніколи…..

ЦЯ ДРУЖБА МОГЛА ТРИВАТИ ВСЕ ЖИТТЯ…

Вранці 24 лютого 2022 року Грабовське здригнулося від вибухів, із сусідньої росії посунула перша техніка, згодом цим колонам вже не буде ліку, розпочнеться жах окупації. Важко усвідомити, що відчували в ті хвилини, а потім дні, тижні рідні тих, хто перебував у Збройних силах України. Не знаходили собі місця і батьки Дмитра Котенка.

-В перший день війни ми Дімі не телефонували, він через друзів, знайомих передав, що в нього
все нормально, що телефонувати йому не потрібно. Зв’язок підтримували через друга Діми, Вадима
Яровенка, з яким вони потоваришували ще будучи кадетами. Через нього і його маму отримували
коротенькі, але найочікуваніші повідомлення, що з Дімою все добре. А потім настала тиша… – знову із сльозами згадує ті моторошні дні Валентина Котенко. – Тоді ж ще і зв’язку у селі практично не
було. А потім нам зателефонували, повідомили, що Діму поранено, що він у якомусь шпиталі. Насправді нашого сина вже не було. Їх підрозділ знаходився у Миколаївській області, а 24 лютого їх терміново перекинули під Херсон, 26 лютого під Олешками вони потрапили під обстріл. Пізніше його товариші розповідали, що Діму з іншими хлопцями засипало землею, коли відкопали, він вже був мертвий, його друг, з яким вони разом навчались, а потім разом винаймали житло, був ще живим, його врятували. Після одужання він знову повернувся до війська і загинув вже у вересні.
Смерть більше не дала юнакові другого шансу. Тіло Діми впізнали його друзі-десантники, ми ж тоді були за тисячу кілометрів, були відрізані від зовнішнього світу, нічого цього не знали і на похорон сина ніяк не могли потрапити.

Моя колега з BBC News Україна Джоель Гантер була в день похорон у Львові, вона поспілкувалась із другом Дмитра – Вадимом і написала:
«Він загинув 26 лютого, на третій день російського вторгнення, поблизу Херсона. Це була його перша операція. Йому був 21 рік. Через два дні після смерті його батькам зателефонував друг дитинства Вадим, солдат-артилерист, і повідомив цю новину…

…Вадим цілу ніч збирався з силами, щоби зателефонувати батькам друга. Ніч в армійській казармі у Львові була довгою й важкою – його друга більше не було. Вони познайомилися, коли обом було 15, у перший день навчання у військовій школі, куди хлопці прийшли з гарними зачісками й у новій формі. Коли вони дізналися, що були з сусідніх сіл, почали дружити, й ця дружба могла тривати все життя…

…За словами Вадима, анексія Криму Росією у 2014 році та важка війна на Донбасі були ще однією причиною, чому хлопці пішли служити. “Ми знали, що таке може статися, – каже він, – і нам доведеться йти захищати нашу землю”. Коли жителі села запитували, чому вони хочуть піти в армію у воєнний час, Дмитро відповідав: “Якщо не я, то хто?”

…Дмитро став для нього братом. “Ніхто з нас не любив міські розваги, клуби, – каже Вадим. – Ми любили проводити час на природі – рибалку, полювання, пікніки. Любили ходити на річку з друзями”…

…Вадим хотів піти в артилерійську частину, але Дмитро Котенко мріяв стати десантником. Після двох років навчання в академії їх розлучили – Яровенко поїхав на захід до Львова на артилерійську підготовку, Дмитро – в Одесу вчитися на десантника.
“Ми щодня листувалися, – розповідає Вадим. – Говорили про все. Звичайні речі – як справи? Що у вас там відбувається? Ми були близькими друзями, були постійно на зв’язку”.

З липня по жовтень 2021 року хлопці провели час разом, коли Дмитро приїхав до Львова. Вони разом бігали на вихідних і разом тренувалися. Це був щасливий час.

31 грудня їхні родини зібралися, щоб зустріти новий рік, а приблизно за місяць Дмитро приїхав до Львова відвідати Вадима, перш ніж вирушити на південь. Вони сиділи допізна, випивали та розмовляли. Уздовж кордонів України були зосереджені російські війська, чекаючи наказу про вторгнення, але у Львові життя було нормальним, і тієї ночі війна здавалася далекою.

Наступного ранку хлопці попрощалися і Дмитро поїхав на південь. Вони продовжували обмінюватися повідомленнями щодня.

26 лютого Дмитро перестав відповідати, і Вадим почав побоюватися найгіршого. Зрештою він телефоном зв’язався з командиром підрозділу Дмитра, який повідомив, що його друг загинув від мінометного обстрілу.

На похорон друга Вадим їздив сам

Коли труну з Дмитром опустили в землю, Вадим стояв збоку, позаду почесної варти, яка стріляла у повітря. Це було найсумніше, що він коли-небудь переживав. “Я дивився, як мого друга ховали далеко від дому”, – каже він. Поки працівники цвинтаря збирали свої інструменти, він стояв сам біля могили, єдиний, хто оплакував смерть його друга.

ДАЛЕКО ВІД ДОМУ, АЛЕ СЕРЕД СВОЇХ

Дмитра поховали разом із 25-річним Кирилом, іншим десантником з його частини, якого також не змогли забрати додому. Їх поховали у далекому кутку цвинтаря, серед загиблих у Першій і Другій світових війнах та війні на Донбасі.

Похорон Дмитра у військовій церкві у Львові. Того дня поховали трьох чоловіків

Дмитро та Кирило були четвертим і п’ятим солдатами, похованими на Личаківському цвинтарі з початку повномасштабної війни Росії проти України. Наступного дня на цьому цвинтарі поховали ще двох чоловіків. Потім – іще.

-Скільки там сьогодні наших хлопців поховано, це словами не передати, здається увесь Личаківський цвинтар у жовто-блакитних прапорах. У війни свої, страшні, жнива, – долучається до розмови Микола Іванович Котенко. – У серпні минулого року ми з дружиною таки зібрались з духом і вирушили до Львова. Довго ми збиралися, зв’язались із частиною Дмитра, нас
добре зустріли, житлом забезпечили. На зустріч з нами приїздив командир роти, який був з Дімою до останнього. Розповідав багато хорошого про нашого сина, що Діма відразу після появи тут здивував командирів своїм характером і наполегливістю. Прослужив він зовсім мало, але йому вже довіряли командувати ротою, навіть заміняв командира батальйону, коли той був у відпустці.

Було у нас бажання забрати тіло Діми, перепоховати у рідному селі, але його командири переконали не робити цього. Кажуть, Діма завжди хотів бути із своїми хлопцями, тепер він з ними.
Хтось із його побратимів десантників, на жаль, вже теж покоїться поряд, живі, хто знав нашого сина,
приходять на його могилу. Ми й раніше ніколи не перечили Дімі, не будемо й тепер. Хай буде так, як він хотів…Просто будемо намагатись приїздити до нього частіше. Хоч і далеко від дому, але він серед своїх…
О. МОЦНИЙ

Газета “ПЕРЕМОГА” 24 ЛЮТОГО 2023 року