Новини Краснопільщини

24.02.2023

1184

Громада Незабутні імена

ОЛЕКСАНДР ФЕДОРОВИЧ ШОВКУН: «ВВАЖАЮ, Я ВИХОВАВ ГАРНОГО СИНА»

З Олександром Федоровичем – батьком загиблого у Конотопі у перший день війни Сергія Шовкуна, домовились зустрітись в Сумах. Чоловік працює механізатором в одному з товариств неподалік обласного центру, щодня їздить власною автівкою на роботу з Великої Рибиці. А того дня взяв вихідний, щоб звозити доньку до лікарні.
Коли ми обидва владнали свої справи в місті і таки зустрілись, побачивши біля чоловіка дівчинку, яка йому у внучки годиться, не зміг приховати свого здивування.

-Так, донька це моя і не найменша, між іншим, – помітивши мій розгублений вигляд, з усмішкою пояснює Олександр Федорович. – Я з першою дружиною розлучився, коли Сергію було лише чотири роки, від того браку у мене ще менша донька є. А потім одружився знову, маю ще двох доньок і синочка, якому на Миколая виповнилось одинадцять рочків.

«ТИ СЛУЖИВ, І Я БУДУ»

На питання, яким хлопцем у тому, довоєнному житті, був Сергій, батько відповідає коротко: «Таким, як і всі його друзі й однолітки, звичайним хлопцем. Любив у футбол ганяти, а ще риболовлю обожнював. Вже перебуваючи в АТО, коли була можливість, рибалив у тамтешніх водоймах, а нам світлини надсилав», – розповідає Олександр Федорович.

Після закінчення школи Сергій вступив до одного з Сумських професійних училищ, вивчився на газоелектрозварювальника. Коли прийшов час служити строкову службу, без зайвих балачок пішов до армії. «Ти служив, дядьки мої служили, чим я гірший? Як буду вам в очі дивитись?», – так мотивував своє рішення батькові, колишньому моряку, Сергій. Пройшов навчання у сержантській школі, службу проходив у спецпідрозділі поліції. Після
демобілізації згадав про свою спеціальність і вирушив на заробітки до Москви, працював у будівельній бригаді
зварювальником. У курс справи увійшов швидко, роботу робив якісно, тому й заробітки мав не погані. А у 2014
році на схід України, в Крим прийшла «русская вєсна».

Сергій на новорічні свята додому із заробітків приїхав. Третього січня то було, я саме на вулиці по господарству порався, коли повістку Сергію принесли. Зайшов у хату, розповів Сергію, можна було сказати, що вдома його немає, а там, дивись, знову б на шабашку поїхав. Та Сергій роздумував лише кілька секунд, забрав повістку, пройшов медичну комісію і у березні вирушив в АТО, – розповідає Олександр Федорович. – Служив у спецпідрозділі «Ягуар», брав участь у звільненні Мар’їнки, в інших гарячих точках. Служив чотири роки, але нам про війну майже нічого не розповідав, хоча коли три-чотири тижні на зв’язок не виходив, ми вже розуміли, що десь на завданні.

Хвилювався я за нього дуже, та хіба лише я? Тому й просив його перевестись на іншу, хоч трішки спокійнішу, безпечнішу службу, адже він вже мав два поранення, контузію. Якось не витримав, зауважив, що в разі чого,
навіть не знатиму, де його шукати. Сергій пояснював, що з його підрозділу не так просто перевестися, їх добре готували, вони специ, а на підготовку рівноцінної заміни потрібен час, якого просто немає. А щодо останнього
питання,то з усмішкою «заспокоїв», мовляв, не хвилюйся, ми своїх, якими б не були, завжди забираємо. А коли
зрозумів, що сказав не те, що такими «заспокійливими» словами мене й до інфаркту не довго довести, Сергій пообіцяв, що як тільки спливе термін останнього контракту, обов’язково повернеться до цивільного життя. Та ми обоє знали, що то лише обіцянки. Після чотирьох років служби він справді повернувся додому, аж на … цілий місяць. Сказав, що єдине, що він добре вміє, це воювати, а тому до цивільної спеціальності повернутись йому буде дуже нелегко.

Чи важко мені було чути те зізнання? Звичайно, як і кожному батькові, але знаючи Сергія, його характер, знав, що сперечатись з ним, щось нав’язувати не було жодного сенсу. Єдине, він дослухався до моєї поради служити десь ближче до домівки. Зупинились на 58-й бригаді. Уклав новий контракт, служив у розвідці у Глухові, а потім перевівся
у Конотоп. Там і застала його війна…

ВІН ЗАВЖДИ ХОТІВ БУТИ ПЕРШИМ

24 лютого 2022 року у родині Шовкунів мав бути сповнений приємними клопотами, адже наступного дня
Олександр Федорович готувався відзначати свій 55-річний ювілей, чекали на гостей, серед найочікуваніших –
Сергій із нареченою.

Сергій, який був заступником командира взводу, телефонував, повідомив, що вже домовився з командуванням і його замінять на чергуванні, дадуть вихідні і він обов’язково приїде. Мали обговорити його весілля у травні. А 24 лютого він зателефонував, запитав, що у нас відбувається? А через Велику Рибицю вже з самого ранку свистіли ракети і снаряди. Лунали вибухи. На зустрічне питання, що там чути у них, Сергій відповів, що поки все тихо. Потім він зателефонував десь об одинадцятій ранку, знову поцікавився, яка у нас обстановка, але цього разу сказав, що у них біля Конотопу вже “спекотно”. Пізніше ми дізнались, що хлопці в Конотопі приймали вже другий бій, – розповідає батько загиблого у перший день війни Сергія Шовкуна – Олександр Федорович. – Пізніше дівчина Сергія розповідала, що востаннє він їй телефонував буквально за декілька хвилин до свого останнього бою.

А потім настала тривожна тиша… І хоч Олександр Федорович за роки служби сина вже звик до тимчасових пауз, проте цього разу серце підказувало, що сталось щось непоправне.

-Нам ніхто нічого не повідомляв. День нема вістей від Сергія, тиждень…. Почав я вже сам телефонувати його друзям, знайомим, – розповідає про найважчі дні свого життя Олександр Федорович. –Це було вкрай складно, адже Сергій ніколи не розповідав якихось подробиць про своїх побратимів, тим більше їх контакти, максимум позивні. Але все ж вийшов на його ротного, який повідомив, що Сергій вважається зниклим безвісти. Ще пізніше був дзвінок від товариша Сергія, який повідомив нам трагічну новину, що в тій розвідувальній машині їх було двоє, один вижив, а Сергій загинув.

Знайшлися свідки, які бачили, як Сергій після першого влучання намагався через люк залишити палаючу машину, але в ту мить пролунав другий, потужний вибух…

Він завжди хотів бути першим і був ним. Того разу Сергій, за великим рахунком, міг і не їхати на тому БРМ проти ворожої колони, але по іншому вчинити не міг, потрібно було виграти час, щоб уникнути великих втрат,
щоб наші військові встигли відійти у безпечніше місце.

-24.02.2022 року екіпаж БРМ-1 у складі головного сержанта Сергія Шовкуна та старшого механіка-водія
Сергія Ліонченка разом із іншими військовослужбовцями прийняли нерівний бій із переважаючими силами
російських варварів ХХІ століття. Розвідувальну машину російський танк розстрілював практично впритул. В ході
бою ворожий снаряд потрапив у нашу БРМ-1 і машина запалала, миттєво здетонував боєзапас. Сергій Шовкун загинув. Старшому механіку-водію Сергію Ліонченку поталанило, вибухова хвиля викинула його через відкритий люк. Він вижив і зміг розповісти подробиці того бою, – розповів нашій газеті Володимир Кича, Голова ГО «Конотопських ветеранів і пенсіонерів правоохоронних органів».

ПОВЕРНУВСЯ ДОДОМУ НАЗАВЖДИ

Але на цьому випробування для родини Шовкун не закінчились. Після тривалих пошуків тіла свого сина,
Олександр Федорович дізнався, що Сергія місцева влада без жодних почестей поховала у Конотопі, при цьому
не повідомивши рідним ні про обставини загибелі, ні про місце поховання.

-Можна зрозуміти, що війна лише почалась, не до почестей було, тим не менше, вважаю, Сергій заслужив, щоб бодай хрест на його могилі встановили. Зрештою, ми його і знайшли лише тому, що хоч табличку з прізвищем на могилі поставили, а то й досі б пошуки вели, не приховуючи розчарування розповідає батько. – Мене все це зачепило за живе, тож для себе твердо вирішив за будь яку ціну привезти тіло сина до Великої Рибиці, поховати його на батьківщині. Але це виявилось не так просто. Довелось пройти тривалу процедуру, яку я для себе назвав би колами пекла. Аналіз ДНК тривав аж до липня, після чого зайнявся питаннями перепоховання, на вирішення усіх формальностей пішло ще три місяці.

Якби тіло Сергія було у морзі, можливо, на все пішло б менше часу, я б його звідти забрав, маючи на руках дані експертизи, а так процес затягнувся. Дякую за допомогу багатьом знайомим, зокрема і ГО «Конотопських
ветеранів і пенсіонерів правоохоронних органів».
Тож лише 17 вересня 2022 року у Великій Рибиці відбулось перепоховання головного сержанта 58-ї окремої
мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського Шовкуна Сергія Олександровича, який загинув 24 лютого 2022 року біля залізничного мосту по вулиці Успенсько-Троїцькій міста Конотоп у нерівному бою із російськими окупантами.

14.10.2022, в День захисників та захисниць України, у Конотопі, на місці подій першого дня повномасштабного вторгнення російських військ в Україну, відкрили пам’ятну дошку на честь військовослужбовця Сергія Шовкуна.

За цей час у Конотопі довелось побувати більше десяти разів. Ось і нещодавно побував на місці загибелі
сина, зустрівся з механіком-водієм Сергієм Ліонченком, який був у тому бою разом із моїм сином. Після лікування він воює під Бахмутом. Поїду знову на день народження Сергія, 16 січня йому б виповнилось 33 роки.
І в роковини загибелі теж поїду. Буду відвідувати це місце, поки матиму змогу. Вважаю, я виховав гідного сина і гарну Людину…
О. МОЦНИЙ

Газета “ПЕРЕМОГА”