Новини Краснопільщини

25.01.2025

754

Незабутні імена

«Я Ж КОЗАК»: ШЛЯХ СЕРГІЯ ТИЩЕНКА ВІД ХЛОПЧИСЬКА ДО ВОЇНА

У затишній світлиці самотоївського дому Наталії Тищенко, особливе місце займає знімок молодого юнака з яскравими очима. Це Сергій, якому 24 грудня 2024 року мало б виповнитися 33. Хоча на світлині, як і за життя, Сергій виглядав молодше своїх років. Його погляд, повний життя і енергії, здається, дивиться прямо в душу.

Пані Наталія з гіркотою зізнається, що хоч і не можна тримати фото загиблих на видному місці, принаймні так кажуть в народі, вона не може уявити свого життя без зображення сина.
Щоранку, ввчері, коли є нагода, її погляд неминуче зупиняється на цьому портреті, викликаючи в душі суміш болю і ніжності.

-Сергій, як і я, не любив фотографуватись, можливо саме тому на усіх фото він без усмішки, хоча був веселим, жартівлим хлопцем, – каже моя співрозмовниця.

Вона розповідає про нього з болем і любов’ю, про кожен прожитий день, про кожну мрію, яка так і залишилася нездійсненою. Смерть сина стала для неї непереборним горем, але вона знаходить в собі сили згадувати його з посмішкою, адже саме так він хотів би, щоб його пам’ятали.

ДИТЯЧІ ПОДВИГИ І КУЛІНАРНІ ПРИГОДИ МАЛЕНЬКОГО СЕРГІЯ
Сергій Тищенко народився в Самотоївці, тут пройшло його дитинство, тут закінчив місцеву школу, вчився непогано, мав багато друзів, любив футбол, а ще з дитинства мав неспокійну вдачу, і як наслідок мав безліч синців, шрамів, переломів.

-Сергій їх дуже любив, багато чого в них навчився. Саме дідусь прищепив йому любов до техніки,
яка згодом знадобиться йому в повсякденному житті і в армії, – продовжує розповідь пані Наталія.
– Коли вже подорослішав, навіть говорив нам, що збирається змінити своє прізвище на прізвище дідуся, так він його любив і поважав. Так сталося, що й загинув Сергій в річницю смерті свого улюбленого дідуся.

На ньому з дитинства місця живого не було, там впаде, там руки поламає, там гулю наб’є, все і всюди йому потрібно було, і щоб все бігом, – з вологими від сліз очима, але з посмішкою
згадує дитинство Сергія пані Наталія. – Якось біг, перечепився і впав на сталеву проволку, пробив ногу, так і сидів на тій проволці, поки люди його не визволили з тієї пастки.

Наш односелець Іван Перерва коли його лікарню відвозив, запитав, мовляв, сильно болить? «Терплю, я ж козак», – відповів Сергій, а йому тоді років п’ять-шість було.

Так сталось, що батьки Сергія розлучились, коли йому було три роки. Щоб утримувати сім’ю, пані
Наталія пішла працювати на місцеве підприємство, виховання ж Сергія і його молодшої сестрички лягло на плечі бабусі і дідуся.

І якщо у мами Наталії не завжди вистачало часу для спілкування із Сергієм і його на дев’ять років
меншою сестричкою, то Сергій у своєму «завантаженому» дитячому графіку не забував піклуватись
про рідних. Він не лише від дідуся успадкував любов до техніки, а й без проблем міг побалувати рідних чимось смачненьким. Інколи це смачне перетворювалось у щось загадкове…

-Прийшла якось з роботи, а тут маленька донька до дверей:

«Мамо, дай тротиків». Хто його знає, що то за тротики, обшукала всю хату, нічого подібного немає, а вона вже в сльозах, тротиків їй дай, і годі, – згадує пані Наталія. – А тут ще й Сергій десь з друзями пішов гуляти. Ледь його дочекалась. Виявляється все просто, то він сестричці таке печиво приготував, замість формочки використав кришечки із звичайної пляшки, якось їх там стулив кремом – вийшли тортики. От тільки дуже важко ця назва сестричці давалась. Довго тоді ми сміялись, коли про тротики згадували. Я Сергію після того сказала, що коли буде щось готувати, щоб записки залишав, що і як зветься, щоб я без нього могла доньці раду дати.

А взагалі Сергій все вмів, і паяти, і будувати, і їсти приготувати, руки в нього з правильного місця
росли. Бувало з роботи повертаюсь, а він вже й суп зварив, і картоплю поставив. Його побратими розповідали, що й на війні він міг порадувати їх чимось смачним, домашнім.

Тому нічого дивного, що після школи Сергій Тищенко вирішив здобути професію повара-кондитера у Краснопільському ПТУ №43, але навчання через насмішки друзів так і не закінчив. Натомість влаштувався працювати в одну із фірм м. Суми, аби втілити в життя свою давню мрію – мати власний автомобіль. Багато в чому та мрія кардинально змінить його життя…

З-ПІД КОЛІС ДОЛІ – В ОБІЙМИ ВІЙНИ
Коли Сергій на власноруч зароблені кошти все ж придбав свій перший легковик, його радощам не
було меж, от тільки та радість ледь не закінчилась трагедією. Неподалік Сум він потрапив в аварію. Обоє автівок перетворились на брухт, лише дивом ніхто не постраждав. Винним у тій трощі було визнано Сергія, власниця іншого авто подала на нього до суду.

Довелось відшкодовувати збитки, тому Сергій уклав контракт із ЗСУ, службу проходив водієм у найгарячіших точках антитерористичної операції. З боргами розрахувався досить швидко, але з службою не порвав, уклав контракт ще на три роки.

-Звичайно, Сергію в той час були потрібні кошти, але не тільки через них він пішов служити. Це була його мрія ще з дитинства, розповідає пані Наталія. – За станом здоров’я його не взяли на строкову службу і це було справжнім горем для сина.

Тоді в серцях він сказав, що все рівно піде служити. Я думаю, що не було б тієї автопригоди, він все рівно б уклав контракт, то було питання часу, а ДТП процес лише прискорила. Сьогодні вже можна про це сказати, але Сергій навіть якісь гроші комусь платив, аби тільки його в армію взяли.

У лавах ЗСУ і застала війна старшого солдата Сергія Анатолійовича Тищенка. Виконував бойові завдання на різних гарячих напрямках, в телефонних розмовах обмежувався короткими, загальними фразами. Лише коли в Самотоївку зайшли російські окупанти, передзвонив до
матері, щоб та сховала чи знищила його військові речі і документи, що залишились вдома.

-Він завжди від друзів знав усі новини, що відбувались в селі, коли обстріли, коли орки в село заїхали, – розповідає пані Наталія. – Кинулась його речі ховати, якісь папери спалила. Слава
Богу обійшлось. А коли окупанти залишили Самотоївку, помітила, що за домашнім капцем якась річ тягається. Взяла в руки, а то військовий шеврон Сергія з його прізвищем. І сміх, і гріх. Сергій тоді з мене сміявся, що такий собі з мене конспіратор…

Коли випадала у Сергія можливість приїхати у відпустку додому, то витрачав вільний час не на
гульки, а на поміч матері та бабусі, вікна замінив, на городі порався, проводив час із своїми синами, їх у нього двоє залишилось – вісім та шість років. Пані Наталія говорить, що обоє – точна копія її сина і за зовнішністю, і за характером – такі ж непосиди.

-Я йому вже навіть говорила: «Сину, всіх не обігрієш, усім не допоможеш, відпочинь». А він ніби й не чув. Спішив жити…, – втирає сльози мати

НЕ ВСТИГ ЗЛЯКАТИСЯ СМЕРТІ
Сьогодні пані Наталія згадує, як Сергій кілька разів приходив до неї у снах, говорив, що він загинув, хоча насправді ще був живий. Тоді при першій можливості телефонувала синові і відчувала полегшення, коли Сергій виходив на зв’язок.

Він не раз говорив, що смерть його боїться, а не він її. Мабуть того трагічного дня 30 квітня 2024 року на Харківщині, у Куп’янському районі Сергій справді не встиг її злякатись, бо думав
не про неї, кістляву, а лише про те, як встигнути вивезти поранених побратимів з поля бою.

На похороні сина я мало що пам’ятала, хто до мене підходив, що говорив, нічого не чула і не бачила, – каже пані Наталія. – А через деякий час до нас у двір зайшов хлопчина у «пікселі». Як виявилось, це був побратим мого Сергія, вони разом мчали того дня на великому «Уралі», щоб вивезти з пекла поранених хлопців. Не доїхали, підірвались на міні. Мій Сергій загинув миттєво, його побратима викинуло з кабіни, він отримав контузію, чимало поранень, але вижив.

Довго лікувався в шпиталі, увесь цей час хотів побувати на могилі Тиші – такий позивний мав Сергій. Але боявся, відчував якусь провину перед мною, рідними, що він вижив, а Сергій ні. Для
мене вони всі сини, і нехай всі повертаються живими до своїх рідних. Разом з тим юнаком відвідали могилу Сергія, помовчали, поплакали. Як матері було приємно чути, що мій син був надійним
другом, хоробрим воїном і найголовніше – хорошою людиною.

… І хоча біль втрати не вщухає, мати знаходить в собі сили жити далі, пам’ятаючи про сина і його подвиг. Його посмішка, його жарти, його мрії назавжди залишаться в її серці. А його ім’я навіки
вписане в історію України, як символмужності та відваги.

О. МОЦНИЙ, газета “ПЕРЕМОГА”