Новини Краснопільщини

ОЛЕКСАНДР ГОРІЧЕНКО: «НАЙЦІННІШЕ У ЖИТТІ, ТО МОЯ РОДИНА»

Не рифмував Олександр Горіченко слова з дитинства. Перший вірш склався випадково, коли
чоловік вже мав міцну родину та донечку – підлітку. «Їхав зранку автобусом після добового наряду і просто прийшло в голову декілька римованих рядків. Я їх розставив у відповідній послідовності і вийшов віршик.

Він був трішки жартівливий і присвячений дружині», – Олександр дебютує як поет саме у нашій газеті. – «Надалі немало віршів я присвятив саме Їй, але більше, все ж таки, донечці Софії. Взагалі, на написання віршів мене надихають якісь події, інформація, думки… Сьогодні, моя віршована скарбничка налічує вже близько 200 робіт.

Найавторитетнішим критиком для мене теж є моя дружина Тетяна, а найбільшою шанувальницею, напевне, донечка. Адже вона завжди радіє кожній моїй поезії. Після початку війни писати став менше.

Змінились думки, змінилось життя, змінились ми, змінились вірші. Незмінним залишилось одна цінність – то моя сім’я».

Не зупиняється життя

Роса блищить і прохолодою віє,

Духмяна скошена трава лежить.

А від волошок поле синє, синє.

І чути по струмочку, як вода біжить.

Роки рахує нам Зозуля, десь зовсім не далеко,

І спів пташок неначе унісон.

Летить до немовля свого Лелека,

І навкруги усе немов казковий сон.

Не зупиняється життя ні на одну хвилину,

І негаразди наші всі колись минуть.

І щастя ми збираємо краплина до краплини,

Нам ці щасливі миті ніколи не забуть.

Українець українцю завжди свій.

Ми так чекаєм переможної весни

Ми не знайомі і, можливо, не побачимось ніколи.

Ти не мій брат, і я також не твій.

Та нас мільйони. Чуєш? Нас мільйони.

І українець українцю завжди свій.

Ми втомлено й повільно наближаєм Перемогу.

І як не важко нам, але вперед йдемо.

Ми на коліна станемо, щоб помолитись Богу.

Ми не пробачимо ні Харків, ні Дніпро.

Ніколи не пробачимо ми не Ірпінь, ні Бучу.

Ніколи не пробачимо ми материнських сліз.

І крик дітей, що рве на частки душу.

І під Ізюмом захоронення півтисячі людей.

Усі ці звірства не вкладаються у розум.

Та навіть у війни повинні бути правила війни.

Ми вільні, незалежні, ми обов’язково переможем.

Ми так чекаєм переможної весни.

Особливій

Я побачив в тобі щось таке особливе.

Наче диво побачив, одне із семи.

Я побачив в тобі щось таке незвичайне.

Наче яблуні дим, що зацвів сред зими.

Твою посмішку найчарівнішу на світі,

Твої очі, вони неземної краси.

І тендітний твій стан, немов в Афродіти,

Наче диво побачив одне із семи.

Твою посмішку я не забуду ніколи.

Твої очі, твій стан, ніжний твій голосок.

Я ночами не сплю, з того часу відколи,

Я побачив тебе, яскравішу зірок.

Холодна кава

Холодна кава вже не так смакує.

Думки про різне зупиняють час.

Сигнал тривоги зовсім не дивує,

І віра в краще надихає нас.

Думки про них, про самих рідних в світі.

Думки, що зупиняють час.

Холодну каву можна підігріти,

Та це тепло смаку вже не надасть.

Ніколи ми не будемо братами

Ніколи ми не будемо братами!

Часи минули ті уже давно.

Вже вісім років, як ми стали ворогами,

Вже вісім років наче у страшном кіно.

Ось і до нас прийшло в домівки лихо.

На Сумщину ступила ворога нога.

І чуємо ми вже війни не ехо.

А чуємо ми подих ворога.

Ми вистоїмо! По іншому не буде.

І ворога прогонимо ми з рідної землі.

Ми переможемо, по іншому не буде,

І прийде мир і згинуть наші вороги.

Найгірший ранок у житті

Далека відстань, з кожним днем стає все далі.

Дзвінок кохання і розмова переповнена тривогою.

І рідний голос кожен раз питає –

Коли нарешті ми повернемось додому?

Назавжди в пам’яті залишиться той ранок,

Найгірший день у багатьох людей в житті.

І мамин голос залишив на серці рану,

Її дзвінок ранковий в мене в серці на завжди.

І рішення приймав для себе кожен самостійно.

Поїхати подалі, чи залишитися із жахом сам на сам.

В очах туман і зовсім нічого не видно,

Жахливим сном здавалося все нам.

В житті багато, що переосмислено,

І рідні люди стали ще рідніші нам.

І цінності життя для нас вже стали іншими,

І жах цей зовсім не наснився нам.

Віра

Віра в Українського солдата

Втомилися, і зупинився ніби час.

Гул літака і свист снаряда.

Гучні розриви і постійний страх.

І нескінченна віра в Українського солдата.

І буде новим вечір

Спокійно, тихо, дуже гарно.

Повітря свіже, тільки дощ пройшов,

Маленька хвиля берег гладить,

І ніжно по воді туман пішов.

Ховається за обрій сонце,

Лише лоскоче край верби.

І дивиться немов в дзеркальце,

Верба схилилась до води.

І ніби вечір як звичайний,

І вчора наче був такий.

Був позавчора вечір гарний,

А завтра буде він новий.

Ти подаруй мені

Ти подаруй мені хвилину,

Щасливі шістдесят секунд.

Дозволь потрапити під зливу,

Твоїй чарівності вдихнуть.

Під зливу ніжності твоєї.

Потрапити мені дозволь.

І цю хвилину будь моєю,

Хоч шістдесят секунд, але будь.

Донечці

Я нікому тебе не віддам 

Я закрию тебе собою,

Наперекір усім вітрам.

Я залишусь назавжди з тобою,

І нікому тебе не віддам.

Ти живеш у серці моєму,

Посилилась на завжди ти там.
  Я живу у світі твоєму,

Я нікому тебе не віддам.

Я з тобой завжди поряд буду,

Навіть коли тебе поряд нема.

Ти зі мною не завжди будеш,

І від думки цієї я сходжу з ума.

Та настане той день, і його я боюсь,

Полетиш ти як птах від мене.

І ти скажеш, папулічка, я до тебе вернусь,

Я вернусь не надовго до тебе.

Ще по темі:

13-РІЧНА ПОЕТЕСА З УГРОЇД: ГОЛОС ВІЙНИ І МРІЇ ПРО МИР